— Важливого — нічого, — відповів хлопець іще тихіше. — А тільки знайте: не всі діти такі, як ви кажете.
— Ах, он воно як! — Чоловічок з робленим подивом звів брови. — Ну, тоді ти, мабуть, і є тим великим винятком, чи не так?
Опецькуватий хлопчак не знайшовся, що відповісти.
Він тільки ледь знизав плечима — і знову намірився був іти.
— А манери? — почув він за собою буркотіння. — Манер у тебе ні на шеляг, інакше ти принаймні назвався би.
— Я називаюся Бастіян* (* Насправді ім’я хлопчика Бастіан (Bastian), даних про його вірменське походження нема), — сказав хлопець, — Бастіян Бальтазар Букс.
— Доволі-таки химерне ім’я, — забуркотів чоловічок, — із цим потрійним «Б». Що ж, у цьому ти не винен, бо ж не ти давав собі ім’я. А я називаюся Карл Конрад Кореандер.
— А це — потрійне «К», — поважно мовив хлопець.
— Гм-м, — буркнув старий, — твоя правда.
Він пахкнув люлькою, випустивши ще кілька хмарок.
— Утім, воно ніби й усе одно, як ми називаємося, адже так чи інакше, я сподіваюся, ми ніколи більше не зустрінемося. А тепер мені кортить довідатися ще тільки одне, а саме: чому ти ввірвався до моєї крамнички, зчинивши такий безбожний рейвах? Скидається на те, що ти від когось утікав. Так чи не так?
Бастіян кивнув. Здавалося, його кругле лице ні з того ні з сього ще більше зблідло, а очі аж побільшали.
— Мабуть, ти пограбував касу в якійсь крамниці? — висловив здогад пан Кореандер. — Або уколошкав якусь бабцю? Чи які ви там ще нині безчинства виправляєте? За тобою, дитинко, що — поліція женеться?
Бастіян заперечливо похитав головою.
— Гаразд, тоді кажи, не мовчи, — провадив далі пан Кореандер, — від кого це ти втікав?
— Від них.
— Від яких таких «них»?
— Від хлопців із мого класу.
— Чому?
— Вони... Вони не дають мені спокою.
— І що ж вони роблять?
— Вони підстерігають мене перед школою.
— А тоді?..
— А тоді кричать усяку всячину. Штовхають і беруть мене на сміх.
— І ти їм дозволяєш?..
Пан Кореандер якусь мить несхвально поглядав на хлопця, а тоді запитав:
— А чом би тобі просто не врізати їм по носі?
Бастіян витріщився на нього:
— Ні, такого я не люблю. До того ж боксер з мене кепський.
— А з боротьбою в тебе як? — допитувався пан Кореандер. — А з бігом, плаванням, футболом, гімнастикою? Що, невже ти нічого не вмієш?
Хлопець похитав головою.
— Іншими словами, — підсумував пан Кореандер, — ти слабак, чи що?
Бастіян стенув плечима.
— Ну, але ж розмовляти ти принаймні не розівчився, — висловив припущення пан Кореандер. — Чому ж ти не відповідаєш на їхні кпини?
— Якось я був спробував...
— І?..
— І вони вкинули мене до сміттєвого баку і зав’язали накривку* (* Доречніше було б «закривку», але кого обходять ці тонкощі) шнурком. Я дві години кричав, заки мене почули.
— Гм-м, — буркнув пан Кореандер, — і після цього ти вже більше не наважуєшся?..
Бастіян кивнув.
— Отож, — вирішив пан Кореандер, — до всього, ти ще й боягуз.
Бастіян похнюпився.
— А може, ти вискочка, га? Відмінничок — весь такий круглий, самі п’ятірки, мазунчик учителів, так чи не так?
— Та ні, — відказав Бастіян, похнюпившись, не відриваючи погляду від землі. — Минулого року мене навіть не перевели до наступного класу.
— Господи милосердний! — зойкнув пан Кореандер. — Одне слово, з якого боку не глянь — суцільний нікчема.
Бастіян нічого не сказав. Просто стояв. Його руки безвільно звисали, а з плаща скрапувала вода.
— І що ж вони вигукують, коли їм заманеться поглузувати з тебе? — випитував далі пан Кореандер.
— Та, всяке таке...
— Наприклад?
— Вамбо, вамбо, сів на почамбо, почамбо проломився, гру- бас провалився...** (** Замість того, щоб передати зміст німецького сленгу, Прохасько тупо його транслітерує (проффесіонал!), не забуваючи пхати галицизми (грубас). В оригіналі приблизно: «Дурне здоровило на горщик присіло, його зламало і заволало: «Як я багато важити стало».)
— Не дуже смішно, — вирішив пан Кореандер. — А ще як?
— Вар’ят, недоумок, брехло, дурисвіт...
— Вар’ят? А це ще чому?
— Іноді я балакаю сам із собою.
— І про що ж ти там балакаєш?
— Я вигадую різні історії, винаходжу імена і слова, яких іще нема, — ну, і таке подібне.
— І розповідаєш їх сам собі? Навіщо?
— Ну, бо більше нема кому.
Пан Кореандер на мить замислився і замовк.
— А що на це кажуть твої батьки?
Бастіян відповів не відразу. І лише за якусь мить промимрив:
— Тато — нічого не каже. Він ніколи нічого не каже. Йому до всього байдуже.