Він подумав, що в усіх решти, там, унизу, в класі, саме тепер урок німецької мови. Можливо, їм задали написати твір на якусь смертельно нудну тему.
Бастіян поглянув на книжку.
— Хотів би я знати, — мовив він сам до себе, — що діється у цій книжці, поки вона закрита. Звісно, у ній тільки літери, надруковані на папері, та все-таки мусить же там щось відбуватися, бо коли я її розкрию, в ній раптом виявиться ціла історія. Там — люди, яких я іще не знаю, там — найрізноманітніші пригоди, і подвиги, і поєдинки, а іноді там здіймаються морські бурі, або хтось потрапляє в незнані краї і чужоземні міста. І все це якимось чином уже існує там, у книжці. Про все це треба прочитати, щоби пережити,
— це зрозуміло. Але ж воно є там і до того. І мені дуже кортить знати: як саме?
Раптом його охопив якийсь мало не врочистий настрій.
Він випростався, взяв книжку, розгорнув її на першій сторінці
— і почав читати
НЕСКІНЧЕННУ ІСТОРІЮ
І.
ФАНТАЗІЯ В БІДІ
Уся звірина в Совиному Лісі принишкла у своїх норах, барлогах і гніздах.
Була північ, у верховіттях велетенських віковічних дерев завивав буревій. Стовбури завтовшки з вежу стугоніли і скрипіли.
Раптом крізь хащу, описуючи зигзагоподібні лінії, полинуло слабеньке тремтливе світелко. Воно то зупинялося там чи сям, то зринало угору; часом сідало на якусь галузку, щоби тут-таки поквапитися далі. То була світляна кулька, невеличка, як дитячий м’ячик. Вона плигала, пересуваючись уперед довгими стрибками, вряди-годи торкалася землі, а тоді знову кидалася вперед. Але це не був м’ячик.
Це був світлоблук. І він збився зі шляху. Отож, це був заблукалий світлоблук, а таке навіть у Фантазії трапляється доволі рідко. Зазвичай світлоблуки існують для того, щоби змусити заблукати інших.
Посеред світляної кульки можна було розгледіти маленьку, надзвичайно рухливу постать, яка щосили бігла, мчала і летіла. То не був ані самчик, ані самичка, бо таких відмінностей у світлоблуків нема. У правиці воно тримало крихітний білий прапорець, що тріпотів позаду. Отже, йшлося про посланця чи перемовника.
Небезпеки вгамселитись у стовбур дерева під час одного з таких стрибків для цієї істоти просто не існувало, бо світлоблуки неймовірно спритні та повороткі, вони вміють змінювати напрям руху навіть у польоті. Звідти - таке зигзагоподібне переміщення. Одначе загалом світлоблук рухався в більш-менш одному напрямку. Аж до моменту, коли залетів за виступ скелі. Залетів, а тоді перелякало відсахнувся, шмигнув у дупло, почухався, наче песик, та якусь часину поміркував, перш ніж наважився знову вилізти зі своєї криївки і ще раз обережно зазирнути за ріг скелі.
Перед ним відкрилася лісова галявина. На галявині, при світлі ватри, сиділи три істоти, усі - аж надто різного вигляду і розміру. Якийсь велетень, завдовжки майже десять стіп* (* Галицька (львівська) стопа - 29,77 см, хоча в оригіналі був фут - 30,48 см.), який виглядав так, ніби був витесаний з суцільної брили сірого каменю, лежав на череві, випроставшись на повен зріст. Опершись на лікті, він витріщився на вогонь. На його пощербленому негодою кам’яному обличчі, яке виглядало напрочуд маленьким у порівнянні з гігантськими плечима, видавалася вперед масивна щелепа з зу- биськами, що були наче ряд сталевих зубил. Світлоблук розпізнав у ньому одного зі скелегризів. Ці істоти жили в горах, неймовірно далеко від Совиного Лісу, до того ж, не тільки в горах, але й горами, тому що помалу їх пожирали. Скелегризи живилися скелями. На щастя, вони були вельми невибагливі, тож на цілі тижні, ба навіть на кілька місяців вдовольнялися одним-однісіньким шматком цього неймовірно поживного і ситного для них харчу. Окрім того, скелегризи були радше нечисленні, а гори, які вони населяли, надзвичайно великі. Та позаяк ці істоти жили в цих горах уже дуже давно (бо скелегризи з’явилися набагато раніше, ніж більшість інших істот у Фантазії), то з плином часу гори все-таки набули доволі химерного вигляду. Вони скидалися на велетенський ементальський сир, помережаний дірками і заглибинами. Мабуть, саме тому ці гори стали називатися Прогризеними Горами.
Утім, скелегризи не лише живилися каміняччям; вони робили я каміння все, що потрібно: меблі, капелюхи, взуття, реманент, і навіть годинники з зозульками. Тож не дивно, що позаду цього скелегриза стояв велосипед, цілий виготовлений саме з цього матеріалу, з двома колесами, які нагадували два велетенські млинові жорна. Загалом, такий велосипед більше скидався на кам’яну толочку для асфальту з педалями.