- А це означає, - прохрипів скелегриз, - що вся Фантазія - у небезпеці.
Світлоблук, до смерті переляканий, переводив погляд з одного на іншого.
- Ну, тоді, - вигукнув він і зірвався на рівні ноги, - ми не сміємо марнувати ані миті!
- Ми й так уже хотіли рушати далі, - пояснив мацьопик. - Ми сіли тут перепочити тільки тому, що зараз усе у Совиному Лісі огорнула темрява, хоч в око стрель. Але тепер, коли з нами є ви, Блюббе, ви могли би нам присвітити.
- Це неможливо! - вигукнув світлоблук. - Мені дуже прикро, але я не можу чекати на когось, хто їде верхи на слимаку!
- Але ж це слимак-гончак! - сказав мацьопик ледь ображено.
- Не хоче - не треба. Гу-гу! - прошепотів нічний альб своїм таємничим голосом, - Але тоді ми не підкажемо правильного шляху!
- Цікаво, з ким ви оце розмовляєте? - буркнув скеле- гриз.
І справді, світлоблук не почув їхніх останніх слів: він уже помчав лісом довжелезними стрибками-зигзагами.
- Що ж, - озвався мацьопик Укук, зсуваючи свій червоний циліндрик аж на потилицю. - Хіба ж можна в далекій дорозі покладати надії на світлоблука? Та й вогник із нього, мабуть, був би кепський.
Сказавши це, він скочив у сідло - верхи на свого слима- ка-гончака.
- Я, до речі, теж за те, - докинув нічний альб, підкликавши свого лилика тихеньким «гу-гу», - аби кожен із нас добирався до Вежі Зі Слонової Кості поодинці. Ну добре, я полетів!
Шусть - і зник.
Скелегриз загасив ватру, просто кілька разів гепнувши по ній п’ятірнею.
- І я - за те, - почувся в темряві його скрегіт. - Тоді мені не доведеться постійно остерігатися, щоби, бува, не розчавити якогось мацьопика.
З тріскотом і грюкотом його велетенський кам’яний велосипед посунув просто в хащу, напролом. Час від часу скелегриз з розгону наскакував на якийсь гігантський стовбур велетенського дерева, і тоді було чутно, як він буркоче, крекче і скрипить зубами. Але весь цей гармидер і галас поволі віддалявся, завмираючи десь у темряві.
Мацьопик Укук залишився сам. Він натягнув повіддя з тонесеньких сріблястих ниточок і проказав:
- Ну-ну, побачимо, хто із нас добереться туди першим. Вйо, старенький, вйо!
І прицмокнув язиком.
А далі вже нічого не було чутно, крім буревію, який, завиваючи, шугав у верховіттях Совиного Лісу.
Бежеві дзиґарі вибили дев’яту.
Бастіян відірвався від книжки і повернувся думками до дійсності.
Він був радий, що «Нескінченна історія» не мала з цією дійсністю нічого спільного. Він не любив книжок, де йому — впереміж із понурим настроєм і безнастанними наріканнями на долю — переповідали зовсім буденні випадки з цілком буденних життів якихось геть буденних людей. Того добра він і в дійсності мав більше ніж досить, то навіщо про це ще й читати? До того ж, він дуже злився, коли помічав, що хтось настирливо хоче щось йому вмовити. А в книжках такого штибу так чи інакше завжди намагалися або завоювати його прихильність, або понапучувати.
А Бастіян обожнював цікаві книжки, від яких неможливо відірватися, книжки веселі, книжки, над якими можна було помріяти, книжки, в яких вигадані постаті переживали неймовірні пригоди і де можна було уявити собі все, що завгодно.
Бо власне це він умів (і, можливо, це було єдине, що він по- справжньому вмів) — вмів уявляти собі щось так виразно і яскраво, що починав оте «щось» майже чути і бачити. Розповідаючи самому собі історії, він іноді забував про все на світі, а коли його історія добігала кінця, то прокидався з неї, наче зі сну. А ця книжка була саме такою, як його історії! Читаючи, він чув не тільки скрипіння товстелезних стовбурів і завивання вітру у верховіттях, але й ці вкрай різні голоси чотирьох химерних посланців, і йому навіть здавалося, що він вдихає запах моху і лісової землі.
Унизу, в класі, незабаром мав початися урок природознавства, який полягав головним чином у підрахунку тичинок і маточок у різних квітах. Бастіян тішився, що сидить саме тут, у своїй схованці, і читає. Ця книжка — саме для нього, здавалося йому, це саме та книжка!
За тиждень Вушвузуль, маленький нічний альб, першим дістався до мети. Чи, радше, був переконаний, що дістався першим, адже він летів.
Була призахідна пора, і хмарки на вечірньому небі нагадували рідке золото, коли він зненацька зрозумів, ще його лилик вже ширяє над Лабіринтом. Так називалася неозора - від небокраю до небокраю - рівнина, що була нічим іншим, як велетенським суцільним квітником, який переповнювали бентежні та запаморочливі пахощі й казкові, неймовірні барви. Поміж куртинами, живоплотами, галявинами і клумбами з найдивовижнішими і найрідкісніши- ми квітами бігли, звиваючись, широкі доріжки і вузенькі стежечки; при цьому вони творили такі кунштовні* (* вишукані, мистецькі) й хитромудрі розгалужені візерунки, що вся ця безмежна, багатобарвна рівнина перетворювалась у безконечний, розлогий лабіринт. Ясна річ, цей квітник-лабіринт створили лише для забави і потіхи, а не на те, щоби по-справжньому заманити когось у пастку чи збити зі сліду зловмисників. Для цього він не годився, та й Дитинна Царівна зовсім не потребувала такого захисту. Адже в цілому безмежному цісарстві Фантазія не було нікого, кого вона мала би боятися. І на те була своя причина, що її ми незабаром довідаємося.