...
Симона прокинулася й сіла у ліжку. Годинник на тумбочці показував пів на сьому. Її серце вистрибувало з грудей, а на лобі виступили крапельки поту, наче вона пробігла марафонську дистанцію. Симона облизала пересохлі губи та провела долонею по обличчю, щоб відігнати залишки нічних видінь. Цей жахливий сон вона ненавиділа. Їй знову і знову марилися темні вулиці, мокра брудна дорога, напівпрозорі тіні, що виникали невідомо звідки та зникали незрозуміло куди. І раптом — яскравий спалах світла, якому на зміну приходив могильний холод нічного мороку. Відчуття безвиході, порожнечі, коли хочеться вирватися з оманливих пут, але натомість не можеш зрушити з місця.
«Бррр! Краще б мені наснилося, що я стою голою на багатолюдній вулиці. Хоч і страшно, але не настільки», — подумала Симона і посміхнулася власному жарту.
Вона відкинула ковдру й спустила з ліжка ноги, які потонули в довгому ворсі білого шаггі. Худеньке гнучке тіло дівчини обтягували вузькі трусики та бавовняна майка з логотипом спортивної фірми. На шиї теліпався срібний ланцюжок з кулоном у вигляді пірамідки. Коротко стрижене темне волосся контрастувало з білосніжною шкірою та зеленими очима і робило її схожою на пустотливого підлітка. І лише бліді, без рум'янцю щоки говорили про те, що вона рідко виходить на вулицю, віддаючи перевагу перебуванню у стінах офісу або улюбленої оселі над прогулянками на свіжому повітрі.
Симона накинула на плечі халат і наблизилася до вікна, де перші відблиски зорі з'явилися над дахами — небо сяяло чистотою й абсолютною прозорістю. Її погляд слизнув фасадами будинків, кронами голих дерев, мокрим асфальтом, а потім перейшов на підвіконня до дивної квітки з товстою м'ясистою основою і з декількома великими листками зверху. Рослина мала безглуздий та навіть комічний вигляд. Найбільше вона нагадувала величезний ребруватий огірок, насаджений на палицю. Проте Симона в ній душі не чула.
Вона знайшла квітку у дворі біля сміттєвих баків і, забравши її додому, щоранку поливала з маленької лійки. В такі миті вона відчувала себе дитиною, яка отримала у подарунок довгоочікуване цуценя і ні за що у світі не погодилася б з ним розлучитися. Колись у дитинстві в неї справді був собака. Песика звали Арчі. Одного разу він вискочив на дорогу і його збила автівка. Після цього Симона заприсяглася більше ніколи не заводити тварин, але квітка — зовсім інша справа. Її присутність незбагненним чином підіймала настрій та на цілий день заряджала енергією.
Попри ранню годину, на вулиці поступово починався рух. Місто повільно оживало: за вікнами все частіше лунав гуркіт автомобілів, гороб'ячі зграйки галасливо перепурхували з дерева на дерево, чулося гавкотіння собак. Симона попрямувала до ванної кімнати, де ввімкнула гарячу воду, гарячу настільки, наскільки могла витримати, і, ставши під душ, з насолодою заплющила очі.
В одну мить невеличке приміщення наповнилося густою важкою парою, а всі спогади про нічні жахіття повністю зникли. Невпевненість і тривога поступилися місцем внутрішньому спокою. Нарешті вона закрутила кран, зняла з вішака рушник і ретельно витерла ним волосся. У гардеробній вже було приготовлено джинси, светр та шкіряну куртку коралового кольору на блискавці. Вбрання доповнили масивні сережки з етнічним малюнком. Залишалося зібрати на столі ескізи, над якими вона працювала останні декілька тижнів, і скласти їх у теку. Після цього Симона покинула оселю та спустилася ліфтом у вестибюль, де її привітною усмішкою зустрів консьєрж на ім'я Карл.
Чоловікові було близько шістдесяти, колись він служив у поліції. Після автомобільної аварії, в якій загинула його дружина, Карл отримав інвалідність та пішов у відставку. Але це не змусило його сидіти вдома, і вже багато років він працював консьєржем.
— Доброго ранку, юна леді! — привітав він Симону, кивнувши головою.
— Вітаю, Карле! Як поживаєте?
— Дякую, що спитали. Скрипимо потроху.
— Ну, ну! Не перебільшуйте. Ви в чудовій формі, — Симона пройшла холом і наблизилася до дверей, що вели на вулицю.
— Не хочу йти на пенсію, от і маю тримати себе в тонусі, — посміхнувся Карл.
— Я впевнена, вам ще зарано про це думати, — на обличчі дівчини теж з'явилася усмішка. — А як себе почуває ваш славний пес? Здається, він занедужав минулого тижня.
— Джокер? Та що буде цьому дармоїдові? Тільки й знає, що їсть та спить.
— Переказуйте йому вітання, — вона торкнулася ручки дверей.
— Неодмінно! І бажаю вам гарного дня! — Карл махнув їй на прощання рукою. — Мені, як завжди, було приємно з вами поспілкуватися.