— Хто там?
— Даруйте, ви мені не допоможете? — швидко заговорила Симона. — Я розшукую Нікі Вагрейна, і мені дали цю адресу.
— А що вам треба від нього? — тепер у голосі відчувалася розгубленість. Юнак на тому кінці був вочевидь не готовий до розмови.
— Нікі, це ти?! Мене звуть Симона Кім. Я колись товаришувала з твоїм братом Алеком.
— І що ви хочете від мене?
— Поговорити з тобою.
— Про що це?
— Про Алека, якщо ти не проти.
Відповіді деякий час не було. Симона навіть подумала, що перервався зв'язок.
— Добре, — нарешті знову пролунало з динаміка, — я зараз вийду. Тільки у мене небагато часу — я спізнююся на тренування.
— Я тебе не затримаю, — Симона ледь не підстрибнула від радощів.
Її охопило хвилювання від думки, що вона зможе отримати відповіді на свої питання. Навіть чоловік у чорному пальті більше не викликав у неї панічного страху. Симона розуміла, чому Нікі захотів переодягнутися Алеком: його дитяча травма все ще завдавала йому болю та вимагала дій. Хлопця мучило непереборне бажання заглушити цей біль у будь-який спосіб. Тому він вибрав той шлях, який здавався йому найвірнішим — шлях помсти.
Вхідні двері з брязкотом відчинилися, з під'їзду вийшов невисокий міцний юнак зі спортивною сумкою на плечі. Він був одягнений у потерті джинси й синю куртку. І жодних світлих кучерів на голові, а лише короткий темний їжачок. Симона вирячилася на нього з думкою, що сталася якась помилка.
— Нікі? — невпевнено вимовила вона, все ще не вірячи своїм очам.
— Так, це я, — відповів юнак і збіг сходинками вниз. — А ви, як я розумію, та сама?
Симона остовпіла ще більше.
— Що означає «та сама»?
— Ну та, що була з братом у день його загибелі. Не думав, що ви насмілитеся до мене прийти.
— Чому ти так кажеш? — почала вона захищатися. — Я всього лише хотіла дізнатися, як ти живеш. І як почуваються твої батьки. А ти зовсім мене не пам'ятаєш?
Нікі кинув на неї короткий погляд і швидко попрямував тротуаром уздовж проїзної частини дороги. Зараз він був схожий на наїжачене вовченя.
— А чому я маю вас пам'ятати? — продовжив він розмову вже на ходу.
— Тому що я часто бувала у вас вдома, — Симона задріботіла слідом. — Та й батьки твої добре мене знають.
— Мої батьки померли. Будуть ще якісь питання?
Симона голосно видихнула.
— Як померли? Коли? Я нічого не знала про це.
— Ви ще багато чого не знаєте!
— Ну так розкажи!
— З чого це раптом? Ви мені ніхто.
— Тоді познайоммося ближче.
Нікі різко загальмував і повернувся до дівчини. Його очі випромінювали ненависть.
— Слухайте, відчепіться від мене, — заговорив він з металом у голосі, від якого у Симони все захололо всередині. — Я не хочу з вами мати жодних стосунків і тим паче розповідати про своє життя. Ви для мене ніхто, порожнє місце.
— Як хочеш, твоє діло, — остаточно засмутилася Симона. — Але я не розумію, чому ти так поводишся? Що поганого я тобі зробила?
— Ви? Нічого. Ви просто приперлися сюди й ставите свої дурнуваті питання. А я був дитиною, коли мій брат загинув, і давно, чуєте, давно з цим змирився.
Замовкнувши, він декілька секунд дивився на співрозмовницю, після чого розвернувся та пішов геть. Симоні не залишалося нічого іншого, як поплентатися до найближчої станції метро. Усю дорогу вона розмірковувала над ситуацією і врешті-решт дійшла висновку, що потрапила у глухий кут. З одного боку, ставало зрозумілим, що Нікі не міг маскуватися під Алека. Йому не цього дозволяли ні зріст, ні статура, та й волосся його було темніше, хіба що він натягав на себе перуку. Дійсно, так іноді трапляється — дитина дорослішає і в ній неможливо впізнати того гарненького білявого хлопчика, яким він був у дитинстві. З іншого боку, Симона повернулася до питання, кому могло знадобитися переслідувати її. І відповіді вона все ще не мала.
«Добре, розмірковуватимемо логічно, — почала вона висувати гіпотези, опускаючись ескалатором у метро. — Припустімо, Алек не загинув під лавиною, а отримав травму голови й втратив пам'ять. Могло бути? Могло! А через багато років він побачив Симону в піцерії й одразу все згадав. Звідси і його дивна поведінка. Або він зв'язався не з тими людьми, скажімо, з наркоторговцями, та, намагаючись звільнитися від них, інсценував власну смерть. Логічно? Цілком! Або такий варіант: він скоїв злочин і, щоб уникнути в'язниці, вирішив зникнути на деякий час. Хоча чому вони з Яном нічого не знали про його проблеми? Адже, якби Алек потрапив у біду, вони повинні були хоч щось помітити».