Мартін зупинив машину в тіні самотнього дуба і Симона, розчахнувши дверцята, вистрибнула назовні. Перше, що її вразило, це незвичайна тиша навколо. Був лише чутний плескіт хвиль, що набігали на берег, та шепіт вітру в листі. Після гамірного міста це здавалося незвичним. А ще цей дивовижний аромат весняних трав, насичений вологою озера, до якого було не більше двадцяти кроків. З усіх боків його оточували дерева, а широка смуга берега потопала в очеретах, хоча деінде зустрічалися і положисті підходи до води.
— Ну що скажеш? Як тобі місцинка? — Мартін грюкнув дверцятами та, наблизившись до Симони, теж розвернувся до озера. — У місті такого не зустрінеш.
— Ніколи не бачила такої краси, — похитала вона головою, не в змозі відвести погляду від дзеркальної поверхні озера. — Як ти його знайшов?
— Я знав про нього з дитинства. Хочеш, підійдемо ближче? — Мартін схопив дівчину за руку і потягнув до берега, де було прохолодно, а запах мокрого піску відчувався значно сильніше.
Зблизька стало помітно, що на піщаній смузі повно великого каміння, яке темніло на хиткій поверхні. Вода ж була абсолютно прозорою і відсвічувала легкою бірюзою. Біля дна шастали зграйки полохливих мальків. Симона присіла навпочіпки та сунула долоню у воду.
— Бр-р-р-р! Яка холодна! — вона зачерпнула трохи води. — Напевно, влітку тут приємно купатися.
— І людей майже не буває. Про це озеро мало кому відомо — з траси його не помітиш.
— Ти приїжджав сюди з батьками?
— Так, вони великі шанувальники відпочинку на природі. Мої батьки взагалі люди неординарні. Треба буде вас познайомити. А мама ще й відмінний кулінар. Її гарбузовий пиріг це справжня смакота. До речі, нумо їсти. Здається, хтось вихвалявся цілою купою їжі, яку наготував.
— Ти ненажера! — штовхнула його в бік Симона.
— Нічого подібного! Просто у мене гарний апетит.
Вони обидва розреготалися, після чого повернулися до машини та відчинили багажник, щоб дістати продукти. Плед вирішили розстелити безпосередньо під дубом, оскільки сонце починало припікати, попри хмарність і легкий вітерець з озера. Симона розклала по тарілках їжу: сендвічі з копченою індичкою й солодким перцем, сир брі, порізаний шматочками ананас. Мартін відкоркував пляшку вина.
— Ну, за що вип'ємо? — він пограв темним, кольору рубіна, напоєм у склянці з прозорого пластику.
— Пропоную випити за нас, — підняла свою склянку Симона.
— І за чудовий сонячний день!
— І за чудовий сонячний день.
Вони безгучно цокнулися, зробили кілька ковтків і з задоволенням взялися за їжу. Трохи згодом Мартін знову наповнив склянки.
— Ти знаєш, я ледь не потонув у цьому озері, — після трапези він розлігся на пледі, поставивши склянку собі на живіт. — Мені тільки-но виповнилося вісім років і я ще погано плавав. У той день мої батьки привезли на озеро своїх знайомих, з якими було дві дочки-близнючки, старших за мене. Не встигли всі вийти з автівки, як дівчатка стрибнули у воду і попливли наввипередки.
— А ти, звичайно, — продовжила за Мартіна Симона, — кинувся слідом, щоб не здатися легкодухом.
— Еге ж! Але я не просто поліз у воду, я спробував їх наздогнати. А оскільки плавав я вельми посередньо, то швидко втомився й почав тонути. На щастя, моє борсання помітив татко. Він і витягнув мене на берег.
— Уявляю, як перелякалися твої батьки.
— Ніколи не забуду маминого обличчя. Більше жодного разу в житті я не бачив у неї такого виразу.
— А я свого батька майже не знала, — перейшла до власних спогадів Симона. — Пам'ятаю тільки його усмішку та величезні теплі руки, коли він підкидав мене вгору. Це було так весело!
— І що з ним трапилося?
— Він загинув у горах. Його група штурмувала Еверест, коли на них налетів потужний буран. Тоді кількох людей вдалося врятувати, але не мого батька. Отже, мама виховувала мене самотужки. На жаль, зараз ми спілкуємося з нею вкрай рідко. У неї нова сім'я, та й живе вона на іншому кінці земної кулі.
— Мені дуже шкода!
— Не переймайся, все гаразд... І знаєш, — продовжила Симона, — що я зробила на згадку про батька, коли подорослішала? Я з'їхала на сноуборді з кожної гори, на яку тільки спромоглася піднятися.
— Навіщо?
— Напевно, хотіла зрозуміти, заради чого він так ризикував життям.
— Ну і як, зрозуміла?
— Важко сказати, але одне я засвоїла добре — гори жорстокі. Вони можуть забрати кого завгодно і коли завгодно, за власним бажанням. І якщо ти до цього не готовий, то краще тобі триматися від них якомога далі.