Мартін нічого не відповів, і деякий час молоді люди мовчки дивилися на озеро, в якому, наче в дзеркалі, відбивалися оболоки-пароплави. Приємний вітерець пестив обличчя та руки, над квіткою конюшини ліниво кружляв басовитий джміль. Здавалося, сама природа занурилася в дрімоту — усе навколо дихало неспішністю і спокоєм. Зненацька в сусідніх кущах репнула гілка.
— Що це було? — Симона витріщилась на підозрілі зарості.
— Гадки не маю, — Мартін теж повернув голову в той бік. — Може, якийсь звір?
— Звір? Дикий? Ти не казав, що тут водяться звірі.
— Не хвилюйся, мабуть, це борсук. Їх тут повно. Але, якщо хочеш, я можу перевірити.
— Краще не треба! Не хочу, щоб ти йшов.
У кущах знову почулося шарудіння, що підтверджувало там чиюсь присутність.
— Я все ж таки подивлюся, — Мартін спритно скочив на ноги. — А ти залишайся на місці, я скоро повернуся.
— Може, просто поїдемо звідси, га? — Симона благаючи схопила його за руку. — У мене погане передчуття.
— Дурненька, не бійся. Я впевнений, там немає нічого страшного.
Мартін попрямував до кущів і вже за мить зник з поля зору. Простір біля озера охопила мертва тиша. Повітря стало липким, тягучим, задушливо терпким, кудись зникли всі звуки. Щось подібне, напевно, відчуває маленька дитина, коли залишається наодинці в порожньому будинку. Вона скільки завгодно може ховатися під ліжком у своїй кімнаті, але її страх перед темрявою іншої частини будинку нікуди не зникає.
— Мартін, Мартін, — напівпошепки покликала Симона, проте відповіді не отримала.
На цю мить вітер посилився, а на сході з'явилася величезна темна хмара. Вона швидко наближалася. Незабаром мав початися дощ — погода псувалася буквально на очах. Симона про всяк випадок сунула в кишеню складаний ніж з тонким лезом і вирушила до заростей біля крайки лісу. Їй було дуже лячно, але іншого виходу вона не бачила — очікування доводило її до божевілля. Неподалік від чагарнику почулися чиїсь кроки, і на стежині виник Мартін.
Симона видихнула з полегшенням.
— Як ти мене налякав! — але помітивши його бліде обличчя, вона зрозуміла — щось сталось. — Сподіваюся, все гаразд?
— Не зовсім, — чоловік дійсно мав не найкращий вигляд. — Я дещо знайшов, і це просто жахливо.
— Про що ти говориш? Що жахливо? — Симона не зводила з Мартіна очей.
— Потім розповім. Ти мала рацію, нам краще скоріше забратися звідси.
— Але чому?
— Тому що так треба.
Симона невдоволено насупила брови.
— Гм... Я так розумію, ти не збираєшся мені нічого пояснювати.
— Принаймні не зараз.
— Але я хочу знати, що відбувається, — вона демонстративно пройшла повз нього і попрямувала далі стежиною, у глибині душі сподіваючись, що не припускається помилки.
Перед нею відкрився невеличкий простір, з усіх боків оточений густими заростями. Він нагадував крихітну галявину округлої форми в глибині лісу. Нічого незвичайного, якщо не брати до уваги встромлену в центрі півтораметрову жердину, на яку було насаджено відрізану голову великого собаки. З рани на шиї капала свіжа кров, тобто тварину вбили недавно. Але найжахливіше, що Симона впізнала пса консьєржа Карла, від чого її одразу знудило.
— Я ж просив тебе не йти туди, — Мартін притиснув до себе тремтячу всім тілом Симону. — Ну чому ти ніколи мене не слухаєш?
— Боже мій, хто міг таке вчинити? Це схоже на бійню, — вона вчепилася в чоловіка залізною хваткою, наче боялася, що він кине її напризволяще. — І головне, навіщо?
— Не знаю і знати не хочу! Краще вибираймось звідси. Щось мені це не подобається.
Симона підвела переляканий погляд.
— Ти хочеш сказати... — вона запнулася на півслові, коли до неї дійшов зміст останньої фрази, — ...за нами хтось стежить?
— Я цього не виключаю. Тому краще не ризикувати. Хтозна, що ще цьому психу спаде на думку.
У Симони попливли кола перед очима, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб впоратися з новою хвилею нудоти.
Невже все починається знову, і відрізана голова Джокера призначалася саме їй? Тобто чоловік у чорному пальті й не думав зникати, а зробив лише короткий передих, який вона прийняла за капітуляцію. Але що він хотів цим сказати? Що їй теж відріже голову?
Вибравшись з кущів, молоді люди повернулися до машини, де Мартін усадив свою супутницю на переднє сидіння, а сам швидко зібрав залишки трапези й закинув їх до багажника. Вже за кілька хвилин вони виїхали на трасу та помчали в напрямку міста. Мартін увімкнув спокійну музику, під яку Симона непомітно для себе задрімала. Прокинулися вона від гучного гарчання чийогось двигуна.