— Що відбувається? — вона неохоче розплющила очі.
— Нас хтось переслідує, — відповів Мартін і кинув швидкий погляд у дзеркало заднього виду. — Не здивуюсь, якщо це той тип, що відрубав собаці голову.
— Чому ти так вирішив? — Симона перелякано розвернулася на сидінні та подивилася у вікно, але через рясний дощ змогла розгледіти лише здоровезний темний силует. Ймовірно, це був позашляховик або пікап, двигун якого працював настільки гучно, що перекривав звуки музики.
— Тому що водій поводиться дивно, — Мартін роздратовано вимкнув приймача. — Хоча я можу помилятися, і це зовсім інший псих. Адже з психами у світі все гаразд.
Симона ніяк не відреагувала на його жарт.
— І давно він їде за нами?
— Кілька хвилин.
— Може, відірвемося від нього?
— Добре, як скажеш. Але тоді тримайся міцніше.
Чоловік натиснув на педаль акселератора, і машина понеслася вперед, залишаючи переслідувача далеко позаду. Однак той швидко наздогнав їх і знов став у хвіст. Мартін спересердя заскреготів зубами.
— Це ми ще подивимося, хто кого, — він міцніше вчепився у кермо, явно бажаючи не поступатися своєму супротивнику.
Симона заплющила очі — її нерви нагадували натягнуту струну. До того ж, ситуацію ускладнював сильний дощ: він бив у лобове скло, чим значно погіршував видимість; їхню автівку весь час кидало то вліво, то вправо, заносило на мокрому асфальті, наче на льоду. Несподівано дорога зробила крутий віраж, і Мартін був змушений скинути швидкість, що дозволило їхньому переслідувачеві, виїхавши на зустрічну смугу, порівнятися з джипом. Тепер можна було розгледіти величезний чорний пікап погрозливого вигляду.
— Що він робить? — Симона нервово засовалася на сидінні, одночасно намагаючись розгледіти крізь тоноване скло, хто сидить за кермом.
— Хоче показати, який він крутезний, — відповів Мартін і вдруге додав швидкості.
Наступної миті з-за пагорба виповз важкий бензовоз, який дуже нагадував жука. Він стрімко наближався. Щоб уникнути зіткнення, водій пікапа вильнув праворуч на сусідню смугу, підрізаючи автівку Мартіна. Тепер все вирішували лічені секунди. Мартін вдарив по гальмах — джип розвернуло та понесло до глибокого яру. Ще трохи й він полетів би вниз, але якимось дивом вдалося зупинитися в кількох сантиметрах від огорожі.
Мартін відпустив кермо та витер з лоба крапельки поту. Пікап у свою чергу, не скидаючи швидкості, промчав далі, а повз них з гуркотом проїхав бензовоз.
— От покидьок! Ледь не відправив нас на той світ, — було помітно, як руки чоловіка тремтять. — Ти як?
— Нормально, — Симона підняла вгору великий палець.
— Слухай, — Мартін повернувся обличчям до своєї супутниці, — ти часом не знаєш, хто був за кермом тієї автівки? Мені здалося, що водій навмисно намагався зіштовхнути нас з дороги.
Усередині Сімони все заціпеніло.
— Чому ти вирішив, що я знаю, хто був за кермом? — почала вона виправдовуватися, старанно вдаючи обурення. — Так, він дійсно поводився дивно, але до чого тут я?
Вона давно збиралася розповісти про чоловіка у чорному пальті, проте так і не зробила цього. Їй просто не вистачило сміливості. А раптом Мартін вважатиме її божевільною? Симона боялася це перевіряти — вона відчувала, як починає прив'язуватися до нього, — хоча і розуміла, що вчиняє неправильно. Особливо тепер, коли Алек чи той, хто видавав себе за нього, знову вступав у гру. Смертельно небезпечну гру на виживання.
— Вибач, я не хотів тебе образити, — Мартін обережно торкнувся її плеча. — Просто у мене здали нерви.
— Нічого, я розумію, — кивнула у відповідь Симона. — Я й сама ще не повністю оговталася від того видовища на галявині. Не знаю, чи вийде вночі заснути. Може, залишишся у мене? Не хочу бути сама.
— Авжеж! Тим паче, комусь треба дожерти наші припаси.
Мартін усміхнувся, і у Симони наче камінь з душі спав. Вона не уявляла, як би впоралася самотужки з такою ситуацією. Єдине, що її непокоїло, це прихована правда.
Чоловік розвернув машину та виїхав з узбіччя на трасу. Решту шляху вони проїхали без найменшої затримки. Коли автівка наблизилася до будинку Симони, дощ повністю вщух, з-за хмар визирнуло сонце. Мартін пригальмував біля під'їзду та заглушив двигун.
— Ти підіймайся, — звернувся він до дівчини, — а я візьму речі з багажника.
— Гаразд.
Симона вийшла з машини й попрямувала до під'їзду. Біля вхідних дверей вона уповільнила крок, внутрішньо налаштовуючись на розмову з Карлом — треба було повідомити йому про страшну знахідку біля озера. Вона гадки не мала, як це зробити, які підібрати слова, щоб не викликати у чоловіка серцевий напад. А може, і не варто йому казати? Нехай краще думає, що Джокер втік. На щастя, місце консьєржа виявилося порожнім, і Симона видихнула з полегшенням. З іншого боку, відсутність Карла на робочому місці викликала у неї занепокоєння. Він жодного разу не пропустив своє чергування, навіть коли хворів. Однак робити висновки було зарано.