Вона піднялася ліфтом на свій поверх і тут з'ясувалося, що двері її квартири прочинені. Сьогоднішній день явно не збирався закінчуватися. Симона згадала, як місяць тому вже знаходила квартиру в подібному стані. Тоді Карл сказав, що пожежні, роблячи планову перевірку, забули її замкнути. Але тепер все поставало абсолютно в іншому світлі.
Та ні, не може бути! Не може бути, щоб консьєрж сам убив свого собаку, відрізав йому голову і виставив її напоказ, а після цього спробував зіштовхнути їхню автівку з дороги. Тим паче, що Симона ніколи не бачила у нього пікапа — він їздив на непримітному «шевроле» двадцятирічної давності. Та й навіщо йому це робити? У них завжди були чудові стосунки.
Позаду почулися кроки — це виявився Мартін.
— Що сталося? Чому ти стовбичиш в порозі? — він підійшов до Симони, тримаючи в одній руці кошик, а в іншій — щільно згорнуту ковдру для пікніка.
— Здається, у нас гості, — вона вказала на щілину у дверях. — Я не знаю, що робити.
— Як що робити? Увійти привітатися, — спробував пожартувати Мартін, але помітивши перелякане обличчя дівчини, відразу прибрав посмішку. — Тільки без паніки, зараз розберемося.
Він опустив кошик на підлогу, наблизився впритул до дверей і став прислухатися. Це тривало так довго, що здалося, минула ціла вічність.
— Ну що там? Щось чути? — нарешті не витримала Симона.
— Мені здається, там немає нікого. Принаймні я нічого не чую. Може, ми самі забули замкнути двері?
— Я ніби все перевірила перед виходом.
— Тоді ходімо і подивімося. Не стирчатимемо ж ми тут цілий день.
Мартін легенько штовхнув двері, готовий до будь-якої несподіванки, але те, що вони побачили, перевершило всі їхні очікування: дверцята шафок у передпокої було відчинено навстіж, на підлозі валявся одяг, розірвані фотографії, які витягли з картонних коробок. На стіні красувався напис «ПОМРИ, СТЕРВО», зроблений фарбою з балончика. Проте одним передпокоєм не обійшлося. Кімнатою теж було розкидано речі, подушки з канапи, перекинуті стільці, а також зірвані зі стін картини й естампи. Ескізи для нового проєкту, які до цього стопою лежали на столі, тепер були схожі на купу сміття. З-під письмового столу виглядав краєчок ноутбука з тріснутою кришкою. Але найбільше Симону засмутив розбитий горщик з її улюбленою квіткою.
— Навіщо вони це зробили? Кому він заважав?
Вона підбігла до вікна і, опустившись на коліна, з обережністю підняла з підлоги зламану рослину. З її грудей вирвалося ридання.
— Благаю тебе, не плач, — Мартін сів поруч та обійняв її за плечі. — Ну що тут поробиш? Мабуть, якимось відморозкам захотілося розважитися. Звичайні покидьки.
— Я так не думаю.
— Чому?
— Навряд чи б звичайні хулігани написали на стіні «ПОМРИ, СТЕРВО».
— Тоді хто?
— У мене є одне припущення, — Симона останній раз шмигнула носом і витерла сльози, — але я не знаю, як ти до цього поставишся.
Мартін з подивом підвів одну брову:
— Про що йде мова?
— Про те, що в той день, коли ми з тобою познайомилися, я декого бачила.
— Кого ж?
— Я бачила Алека.
— Алека? — ще більше здивувався Мартін. — Того самого приятеля, який зник у горах?
— Ага, — Симона зробила паузу, щоб звести дух. — Це було наче грім серед ясного неба. Мене ледве не паралізувало. Я стільки років жила з надією, що він не загинув, а тут злякалася, наче дитина. І виявляється, недаремно. Пізніше я дізналася, що Яна збила автівка, і мені стало зрозуміло, для чого Алек повернувся.
— Гадаєш, він повернувся помститися вам?
— Без сумніву, інакше б він не ховався.
— Тобто, пробиті колеса на стоянці, сьогоднішнє шоу з відрізаною собачою головою та перегони на дорозі — ця справа рук твого приятеля?
— Схоже на те. Принаймні нічим іншим я це не можу пояснити.
— Але чому ти впевнена, що це саме Алек? І чому ти мовчала?
— Я не знаю. Мабуть, боялася тебе втратити.
Мартін не відповів, і Симона, відвернувшись, заплющила очі. Увесь світ навколо неї руйнувався, мов картковий будиночок. Тільки зараз вона починала розуміти, що минуле нікуди не щезло. Воно причаїлося та чекало на слушну мить, щоб накинутися на неї з новою силою. Щоб відкушувати від її душі по маленькому шматочку, поки нічого не залишиться. Нічого, крім голого манекена, бездушної оболонки, яка не здатна ні любити, ні відчувати, ні тягнутися до світла. Живильне середовище для самотності. Висохле русло річки, наповнене нікому не потрібним камінням.