«Цікаво, як довго це триватиме? Поки не трапиться нагода, щоб мене прикінчити? Ну ні! Більше ти мене не залякаєш, хто б ти не був! Тепер моя черга стати мисливцем, що вистежує звіра».
Симона зірвалася з місця і, проминувши скляні двері, помчала щодуху до платформи, де перебував чоловік у чорному пальті. Її не хвилювали наслідки — просто набридло виступати в ролі жертви, яка не здатна дати гідну відсіч нахабному покидьку. В її розпорядженні залишалися лічені секунди, оскільки до платформи якраз під'їхав черговий потяг. Але вона все ж таки встигла заскочити слідом за незнайомцем, після чого поїзд рушив і почав повільно набирати швидкість. Можна було вважати, що пів справи зроблено. Хоча... Симона сама поки не визначилася, чого хоче більше — порозумітися чи простежити за цим дивним суб'єктом. Може, якщо вона дізнається, де він мешкає, це допоможе їй розкрити його особу. Хай там як, дівчина не збиралася відступати попри здоровий глузд і настирливий внутрішній голос.
Потяг під'їхав до наступної станції, і Алек чи той, хто прикидався ним, покинувши вагон, попрямував до виходу разом з іншими пасажирами. Симона ні на крок від нього не відставала — вона забула про все на світі: і про те, що наражається на небезпеку, і про те, що пообіцяла Мартіну бути обережною. Яка вже тут обережність! Чоловік у чорному пальті полишив підземний тунель, завернув у бічний рукав і, дійшовши до сходів, швидко піднявся на поверхню. Здавалося, дівчину він не помічає, що її цілком влаштовувало. Вона теж збігла сходами нагору, проте через яскраве сонячне світло помітила свого опонента лише перед тим, як той зник за воротами недобудованого стадіону.
Симона перетнула дорогу, пройшла уздовж паркану до воріт на будівельний майданчик, оминула порожню будку охорони й опинилася на закритій території. Це місце виглядало так, як і всі будмайданчики світу: бетонні блоки, звалені купою, стара бетономішалка, гори сміття, битої цегли, пил і бруд під ногами. Хіба що дивувала відсутність людей, окрім темної постаті, що рухалась уздовж будівлі. Несподівано чоловік завмер, наче перед ним виросла невидима стіна, повернувся обличчям до споруди та швидко зник за непримітними металевими дверима.
Симона розгубилася. Перше, що спало їй на думку: «Якого дідька його туди понесло?» Може, він помітив стеження і таким чином намагається відірватися? Або ще гірше, заманює її всередину, щоб покінчити з нею раз і назавжди? Від цієї думки у дівчини тілом побігли мурахи. Вона стояла в нерішучості, не знаючи, як бути, хоча інтуїція підказувала якнайшвидше накивати п'ятами. А якщо це єдиний шанс дізнатися правду? Якщо вже завтра чоловік у чорному пальті захоче завдати шкоди її близьким? Хіба вона зможе собі це пробачити?
Симона витягла з сумочки перцевий балончик і поклала його до кишені. Рішення було прийнято остаточно.
«Напевно, це найдурніший вчинок, який я робила в житті», — подумала вона й обережно штовхнула двері.
Ті неприємно рипнули та впустили її всередину — одразу відчувся запах цементу і свіжого побілу. Симона побачила перед собою темний довгий коридор з високими стелями, який закінчувався тьмяною лампою аварійного виходу, що майже не давала світла. По обидва боки коридору тягнулися численні двері в невеликих заглибленнях, подекуди лежали банки з-під фарби, сміття та будівельний інвентар. Ймовірно, тут нещодавно відбувся ремонт, але як і ззовні — ні душі.
Симона зробила п'ять кроків уперед і завмерла на місці. Денне світло з дверного отвору надавало їй впевненості. І що тепер робити? Йти шукати свого переслідувача чи кинути цю шалену думку? Вона посмикала ручку найближчих дверей, але вони виявилися замкнені.