До реальності Симону повернув телефонний дзвінок. Взагалі, за останню годину телефонували вже двічі. Не викликало сумнівів, хто намагається вийти на зв'язок. Звичайно, Мартін. Мабуть, він не зміг додзвонитися на її мобільний телефон і тепер штурмував домашній. Симона не планувала відповідати, але телефон все дзвонив, і дзвонив, і в якийсь момент терпець увірвався. Вона підбігла до столу та, потягнувши за шнур, висмикнула штепсель з розетки.
Минуло декілька годин. На місто почали наповзати важкі сірі сутінки, кімната занурилась у напівтемряву. Але Симона цього не помітила, оскільки втратила лік часу. Їй так і не вистачило духу почати прибирання; вона знову залізла у крісло і, обійнявши руками коліна, нерухомо втупилася у стіну. Дівчину повністю залишили сили, бажання, думки. Тому, коли подзвонили у двері, вона не відразу зрозуміла, що відбувається. І тільки після другого дзвінка Симона залишила крісло та навшпиньках вийшла до передпокою.
Може, вдати, що її немає вдома? Але він не відчепиться — вона занадто добре знала Мартіна. Тим паче, що ховатися вічно не вийде: рано чи пізно їм доведеться поговорити.
— Хто там? — невпевненим голосом вимовила вона, хоча й так розуміла, хто за дверима.
— Симоно, дякувати богу, ти вдома! Чому ти не підходиш до телефону? Я вже декілька годин намагаюся тобі додзвонитися.
— Що тобі треба? Йди геть!
На тому боці запанувала тиша.
— Чому ти так кажеш? Що сталося?
— Ти сам чудово знаєш, що сталося, — відповіла дівчина, і сльози відчаю полилися з її очей.
— Що я повинен знати? Чому ти не відкриваєш? — не відступав Мартін.
— Просто йди, я не хочу тебе бачити.
— Чому? Я не розумію.
— Після того, що ти сьогодні накоїв, нам нема про що говорити.
— Але я не зробив нічого поганого, присягаюся. Просто у мене вранці поцупили телефон, і я не міг зателефонувати тобі раніше.
Симона припинила хлипати та витріщилась на двері.
— Що-що? У тебе поцупили телефон?
— Саме так. У кав'ярні, коли я заїхав туди дорогою на роботу, щоб купити собі кави. Мабуть, витягли з кишені.
Симона спробувала усвідомити почуте. За мить вона вже клацала замками та пересувала важку тумбу.
— Господи, яка ж я дурепа!
Коли двері відчинилися, на порозі виник Мартін з витягнутим від здивування обличчям.
— Симоно, що відбувається?
— Мене сьогодні хотіли вбити, — кинулася вона йому на шию і почала ридати ще голосніше. — Це було так жахливо!
— Ну все, все, заспокойся, — міцно притиснув її до себе чоловік. — Я вже тут, ніхто тебе більше не скривдить.
Вони стояли так деякий час, поки Симона не припинила плакати.
— Він мало не задушив мене, уявляєш? — вона по-дитячому витерла кулаком мокрі щоки. — І навіщо я тільки пішла за ним на цей клятий стадіон?
— Слухай, давай по черзі, — Мартін обережно відсунув її від себе. — Хто хотів тебе задушити та про який стадіон йде мова?
— Про той, який будують у центрі міста.
— Так, зрозуміло. Далі.
— Але хто напав на мене, я не знаю, — продовжила пояснювати дівчина. — Вірніше, тепер починаю здогадуватися: найімовірніше, той самий чоловік у чорному пальті, якого я вранці зустріла в метро.
— Ти знову бачила того типа?
— Так.
— І що потім?
— Я вирішила, що було б непогано за ним простежити. Але він заманив мене у пастку і там напав.
— Ти вчинила дуже необачно. Я ж попереджав — тримайся від нього якомога далі. Ти могла загинути, ти це розумієш?
— Тепер розумію, — Симона зітхнула й опустила низько голову. — Мені так соромно. Просто я хотіла швидше з усім покінчити.
— Ага, покінчити, — Мартін нервово випустив повітря з ніздрів — було помітно, як він сердиться. — А цей покидьок ледь не покінчив з тобою.
— Пробач, я обіцяю, що більше це не повториться. Урок засвоєно.
— Я дуже сподіваюся. Але чому ти вирішила, що я якось причетний?
— Тому що, коли я спробувала тобі зателефонувати, заграла мелодія, як на твоєму мобільному.