— Тільки якщо хочеш залишитися без премії.
— Ну хоч дізнатися, що сталося, я можу?
— Звідки мені знати, що сталося, — роздратовано пирхнула Діана. — Я спустилася на підземну стоянку, а коли йшла до своєї машини, на мене хтось ззаду наїхав. Ось і все.
— Ти хочеш сказати, що не бачила машину, яка тебе збила? — на обличчі Симони з'явилося розчарування — вона сподівалася дізнатися подробиці події.
— Ні, не бачила. А чому ти цікавишся? Нехай розбирається поліція. Чи ти думаєш, це зробили навмисно?
— Точно не знаю, але схоже, ми маємо справу з чоловіком, який місяць тому холоднокровно збив Яна. Пам'ятаєш, я казала тобі, що бачила Алека? Певно, у нього є чіткий план. І ти одна з його складових.
Діана підозріло зиркнула на Симону.
— Ти знову за своє. Ми ж це обговорили. Чому ти робиш такі висновки?
— Я й не кажу, що це Алек. Просто на мене сьогодні вранці теж напали, і я не вважаю це збігом.
— Хто напав?
— Я не знаю, я його не розгледіла.
— От покидьок! — Діана стиснула губи. — Ти ж у порядку?
— Не хвилюйся, все гаразд. Я лише трохи злякалася.
— Слухай, слід іти до поліції. Адже я гадки не мала, що все настільки погано. Думала, це якийсь псих не впорався з керуванням і випадково збив мене своєю колимагою.
Симона важко зітхнула.
— І що я їм скажу? Що на нас вчинив замах привид? Офіційно Алек загинув десять років тому, тож вони навряд чи розглядатимуть цю версію.
— Мабуть, ти маєш рацію.
На деякий час в палаті запанувала тиша. Першою заговорила Діана:
— Що збираєшся робити?
— Поки не знаю, — Симона справді не вирішила, що робитиме далі. — Але ж ми не здамося, чи не так? Тільки спершу ти повинна очуняти, — вона підійшла впритул до подруги та легенько стиснула її долоню. — Тому слухайся лікарів і не намагайся втекти з лікарні.
— Навіть у думках такого не було, — образилася Діана.
— От чому я тобі не вірю?
— А мені звідки знати?
— Може, тому що подібне вже траплялося?
— Так, ти мені набридла, — закотила під лоба очі Діана. — Забирайся з моєї палати. Інакше я за себе не відповідаю.
— Добре, добре, не галасуй! Я вже йду, — Симона відступила до дверей і взялася за ручку. — А ти швидше одужуй. Нам з тобою ще треба декого провчити.
Вона махнула на прощання рукою і вийшла за двері, де на неї чекав Мартін.
— Ну як вона? Ти щось дізналася? — відірвався він від стіни та зробив крок назустріч.
— На жаль, майже нічого, — дівчина підхопила Мартіна під руку і потягла до виходу, на свіже повітря. — Вона не бачила того, хто це скоїв. Судячи з усього, їй взагалі пощастило, що залишилася жива.
— Не переймайся, з твоєю подругою все буде добре. Згадай, що сказав доктор. Її життю нічого не загрожує.
— Але бачити її в такому стані — для мене справжнє випробування.
Вони вийшли з лікарні та сіли в машину. Симона почувалася виснаженою, їй хотілося, щоб сьогоднішній день нарешті скінчився. Несподівано Мартін протягнув руку до заднього сидіння і, діставши звідти квітковий горщик, вручив його дівчині.
— Ось, це тобі! — в горщику був брат-близнюк того самого страховиська, яке раніше стояло на її підвіконні та яке безжально зламали хулігани. — Я тут подумав, що було б непогано отримати тобі нового приятеля.
Від несподіванки Симона закліпала очима.
— Як це мило з твого боку, — вона обережно взяла в руки доволі важкий горщик і поставила собі на коліна. — Крапля в краплю схожа на мою квітку.
— Я і хотів, щоб вона нагадувала тобі твого улюбленця.
— Ти дуже уважний, — Симона схилилась до Мартіна і поцілувала його в щоку. — Я зараз розплачуся, чесне слово.
— Годі тобі. Я не зробив нічого особливого, — він у свою чергу обійняв її за плечі, бажаючи підбадьорити, та раптом у відділенні для рукавичок задзвонив мобільний.
Молоді люди обмінялися поглядами, і Мартін, відкривши бардачок, помацав всередині рукою. Там лежав телефон Симони, який вона загубила вранці на будівельному майданчику.
— Що він тут робить? — Симона витріщилась на свій телефон у той час, як неприємні думки знову полізли в голову.
— Гадки не маю, — Мартін тепер виглядав розгубленим і якимось ображеним, — я його туди не клав.
— А хто ж тоді?
— Може, дізнаєшся, якщо відповіси на дзвінок?
Симона неохоче піднесла слухавку до вуха.
— Алло...
Декілька секунд в телефоні панувала тиша. Нарешті почувся той самий шепіт, що і на будмайданчику зранку:
— Прийшов час дізнатися правду, Симоно. Адже ти цього хочеш, чи не так? — у слухавці пролунав сміх, який був схожий на шелест паперу. — Я ще зателефоную, а ти будь гарною дівчинкою та йди додому. Сама.