Симона відключила зв'язок і сховала мобільний у кишеню. Паніка накрила її крижаною хвилею, але вона не подала вигляду: перед нею постало нове завдання — спровадити Мартіна.
— Щось трапилося? — схвильовано подивився на неї чоловік. — Ти дуже бліда.
— Нічого не трапилося, звідки ти взяв?
— А хто це був?
— Я не зрозуміла. Поганий зв'язок, — відповіла Симона й одразу додала: — Слухай, я заночую сьогодні у себе, гаразд? Мені треба відпочити — я падаю від втоми.
— Як скажеш, — погодився Мартін, запускаючи двигун і рушаючи з місця.
Усю дорогу вони обидва мовчали, і тільки коли машина зупинилася біля будинку Симони, Мартін знову заговорив:
— Ти впевнена, що не хочеш поїхати до мене? Тим паче, після того, що сталося.
— Ти маєш на увазі подію з Діаною?
— Я маю на увазі цілу низку подій: і наїзд на Діану, і напад на тебе, і клятий телефон, який підкинули в автівку. Сподіваюся, ти не вважаєш, що я якось до цього причетний?
Симона на мить забарилася з відповіддю, і цього було достатньо, щоб щоки Мартіна спалахнули рум'янцем.
— Чи думаєш? Скажи відверто.
Симона продовжувала вперто мовчати; їй спало на думку, що, коли між ними виникне сварка, це змусить її приятеля поїхати без зайвих питань. Голос у телефоні дав чітко зрозуміти: вона має бути вдома сама. Інакше... Що інакше, їй думати не хотілося. Головне — за будь-яку ціну позбутися Мартіна, а як діяти далі, вона вирішить потім.
— Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось.
— Я не знаю, що сказати, — здвигнула плечима Симона. Вона ненавиділа себе за те, що робить, але іншого виходу не бачила. — У мене в голові справжня каша. Я вже не можу збагнути, де правда, де брехня. В якийсь момент я перестала їх розрізняти. Тому мені й хочеться побути наодинці — я маю розібратися з усім цим самостійно.
— Ну що ж, ти пояснила все достатньо чітко. Тому не заважатиму, — обличчя Мартіна скам'яніло. — Ти знаєш, де мене знайти, якщо я раптом знадоблюся.
— Не гнівайся, але так буде краще для нас обох. Я піду, і ще раз дякую за квітку.
Симона відчинила дверцята і, притискаючи до себе горщик з рослиною, вийшла з машини. Їй хотілося кинутися назад, обійняти Мартіна та сказати, що вона пожартувала і ближче за нього у неї нікого немає у світі. Але вона не могла собі цього дозволити — зараз на кону стояло занадто багато. Симона забігла в під'їзд і попрямувала до ліфта — місце консьєржа, як і раніше, було порожнє, що ще більше її засмутило.
Ну чому її життя схоже на руїни? У решти людей все зовсім інакше: вони зустрічаються, одружуються, народжують дітей, справляють дні народження, разом радіють успіхам і разом долають труднощі. Над нею ж ніби нависло якесь прокляття. Як тільки вона отримувала шанс бути щасливою, вмить світ навколо руйнувався й летів у бездонну прірву. Так було з батьком, коли дитинство здавалося казкою, а після його загибелі одразу зблякло; так сталося з Алеком, чиє зникнення позбавило її можливості насолоджуватися найкращими роками та змусило постійно почуватися винною; і зараз усе наближалося до того, що вона ось-ось втратить чоловіка, якого, здається, починала любити, і чиє життя з її вини тепер перебувало у великій небезпеці.
Симона піднялася ліфтом на свій поверх і прослизнула у квартиру. Насамперед вона поставила квітку на столик у передпокої, скинула пальто і, ретельно зачинивши двері, підперла їх тумбою, як зробила вранці. Їй стало значно спокійніше. Проте не минуло і двох хвилин, як Симона відсунула тумбу назад та зняла ланцюжок з дверей, адже ховатися за великим рахунком у такій ситуації безглуздо. Не можна вічно тікати — рано чи пізно їй доведеться зустрітися зі своїм переслідувачем. Так чому не сьогодні? Може, тоді вона позбудеться нічних страхіть, а він нарешті дасть Мартіну і Діані спокій?
Квартира потопала у темряві, за вікном продовжував накрапати дрібний дощ. Симона ввімкнула світло на кухні, збираючись пізніше зварити собі каву, а потім пройшла до кімнати, де клацнула вимикачем настільної лампи. Тут, як і в передпокої, панував безлад, але вона навіть не глянула на розкидані речі. Єдине, що привернуло її увагу, фотознімок на підлозі. Здавалося, за час відсутності світлина потьмяніла, на відміну від скляних скалок, що виблискували наче кришталеві. Така невідповідність ще більше навіювала на Симону смуток. Та раптом позаду себе вона почула шурхіт, який змусив її різко обернутися. Наступної миті земля захиталася під її ногами — на порозі кімнати стояв Алек власною персоною. Він був одягнений у чорне пальто з піднятим коміром, довге світле волосся облямовувало худорляве обличчя.