Мигдалевий пиріг виявився неймовірно свіжим і танув у роті, а від чашок кави йшов чарівний аромат. Симона щойно зробила великий ковток, коли в її полі зору виник той самий чоловік, який, напевно, закінчив чепуритися і тепер прямував до виходу. На ньому був вишуканий сірий костюм, пальто він перекинув через руку.
Симона підвелася зі свого місця, збираючись перехопити його на півдорозі.
— Ви не могли б приділити мені одну хвилину?
Чоловік уповільнив ходу й насупив брови, але помітивши вираз обличчя дівчини, відразу пом'якшав. Більш того, він подивився на неї з цікавістю.
— Я вас слухаю.
— Не гнівайтесь на мене, будь ласка, — швидко заговорила Симона, відчуваючи себе ніяково під його пильним поглядом. — Запевняю вас, це вийшло випадково.
— Сподіваюся, і ви на мене не гніваєтеся, — цього разу голос незнайомця прозвучав цілком доброзичливо. — Зазвичай я не поводжуся наче неврастенік.
— На вашому місці я б поводилася так само.
— Просто у мене сьогодні важливий день, от я і не стримався.
— Тоді, на знак примирення пропоную випити кави, — Симона вказала на свій столик. — Ви не дуже поспішаєте?
— Кави? — брови чоловіка злетіли вгору. — А, втім, чом би й ні. В мене є кілька хвилин у запасі.
Вони пройшли до столика, де Симона сіла на своє місце, а чоловік, поклавши портфель і пальто на сусідній стілець, розташувався навпроти.
— Ну що, коли так — знайоммося! — він простягнув руку, яка виявилася сухою та теплою на дотик. — Мене звуть Мартін.
— Дуже приємно. Я — Симона.
— Мені теж дуже приємно, — Мартін знову почав вивчати обличчя нової знайомої. — А у вас красиве ім'я, Симоно. Ви знаєте про це?
— Так звали мою бабусю.
— Воно вам дуже личить.
— Дякую, — Симона обхопила долонями свою чашку й одночасно вказала підборіддям на другий напій. — Пийте каву, а то вона зовсім охолоне. Я взяла вам еспресо.
— Чудово, — чоловік присунув до себе чашку з блюдцем, — але як ви дізналися, що я п'ю еспресо?
— Дуже просто! Коли ви виходили з ресторану, ви тримали в руці склянку, в якій тут подають тільки еспресо. От я і подумала...
— Справді, просто! — усміхнувся чоловік.
— До речі, — Симона кинула погляд на стілець поряд з ним, — що з вашим пальтом? Воно відіпралося?
Мартін байдуже махнув рукою.
— Забудьте про нього. Краще розкажіть про вашу бабусю. Напевно, ви успадкували від неї не лише ім'я, а й привабливу зовнішність.
Несподіваний комплімент, а те, що це був комплімент, не викликало сумнівів, застав Симону зненацька, від чого вона почервоніла ледве не по саме волосся. Вона не вважала себе красивою — завеликий рот, замалі груди, — хоча частенько помічала погляди чоловіків, як знайомих, так і незнайомих, спрямованих в її сторону.
— Навіть не знаю, що відповісти, — вона зніяковіло опустила очі та втупилася у свою чашку.
— Даруйте, якщо я вас засмутив, — чоловік ненадовго замовк, наче щось прикидаючи в голові, а потім продовжив: — Симоно, ви любите музику?
— Під настрій — люблю. А чому ви питаєте?
— Тому що я хочу запросити вас послухати джаз. Що ви на це скажете?
— Я не дуже на ньому знаюся.
— Обіцяю, вам сподобається. Приходьте сюди близько восьмої й ви самі все почуєте.
Симона здивовано обвела поглядом приміщення.
— Тут грають джаз?! А я й не знала. Я бачила майданчик у центрі зали, але гадки не мала, для чого він.
— Це місце виступу музикантів. Вони грають у ресторані майже щовечора!
— Просто дивовижно!
— Тобто ви згодні?
Симона нічого не відповіла і лише невизначено знизала плечима. Їй дуже хотілося ще раз побачити Мартіна, але вона давно не ходила на побачення та навіть зараз почувалася не у своїй тарілці. Останнім її кавалером був співробітник компанії, де вона працювала. Їхні стосунки, якщо це взагалі можна було назвати стосунками — швидше, нудним сексом без особливих пестощів і ніжних поцілунків, тривали кілька місяців. Після цього вони розлучилися за взаємним бажанням і відтоді холодно віталися в коридорі, наче ледь знали один одного.
— Погоджуйтеся! Буде весело, — не відступав Мартін.
— Взагалі, я допізна працюю...
— А де ви працюєте, якщо не секрет?
— Я дизайнер в компанії «Нью Сіті».
— Ви жартуєте? — вигукнув чоловік. — Оце так збіг! Ми з вами майже колеги. Я — архітектор. У мене своя невелика будівельна компанія «Логан і Ко".
— Логан — це ваше прізвище?
— Так, хоча я знаю, що це не дуже-то оригінально.
— В цьому недешевому костюмі ви більше схожі на банкіра, — усміхнулася Симона.