— Отже, подивімося, — вона поправила окуляри на носі й, глянувши на перший, одразу засяяла. — Молодчина! Це саме те, чого я хотіла!
Ескізи явно їй сподобалися. Діана продовжувала переглядати їх та одночасно сипати компліментами на адресу Симони, яка, попри важливість моменту, думала про своє. Вона знову поринула у спогади десятирічної давності. Їй не йшло з думки, що, якби вони з Яном відмовилися від підйому на гору і вчасно поїхали, трагедії напевно вдалося б уникнути. А ще Симона тривалий час сподівалася на диво, поки не зрозуміла, що дива не буде: Алек загинув — з цим варто було змиритися. Та ось на обрії з'явився чоловік у чорному пальті, і все перекинулося з ніг на голову.
— Агов, подруго, досить витати у хмарах, — Діана клацнула пальцями перед її носом. — Ти сьогодні якась неуважна. Не виспалася?
— Все гаразд, — збрехала Симона, намагаючись поводитися якомога природніше.
— От тільки не треба вважати мене дурепою, — Діану було не так легко ошукати. — Зізнавайся, у чому справа? Що сталося?
Симона набрала повні легені повітря.
— Сьогодні на вулиці я бачила Алека, — вимовила вона одним подихом. — І чесно кажучи, я розгублена.
— Отакої! Цього не може бути!
— Я знаю. Але що, коли він живий?
— Ти з глузду з'їхала? — питання прозвучало, наче удар батога. Діана зняла окуляри, поклала їх на стіл і тільки потім продовжила: — Послухай, ти маєш опанувати себе. Минуло десять років. Якби Алек був живий, він давно б з'явився.
— Ти вважаєш, я цього не розумію? — голос Симони по-зрадницькому затремтів. — Та я перша, хто готовий у це вірити. І все ж таки... Хіба я могла так помилитися?
— Цілком! Ти впевнена, що добре його роздивилася?
— Взагалі-то, ні.
— От бачиш, саме про це я й кажу, — Діана підвелася з крісла, обминула стіл і сіла поруч з Симоною. — Коли ти припиниш корити себе? Я думала — все у минулому.
— Для мене — ні.
— Ти просто втомилася, — Діана дружньо обійняла її за плечі. — Знаєш що, йди додому. Я даю тобі два дні вихідних.
— А як бути з моєю роботою?
— Завершиш її пізніше. У тебе ще купа часу.
Вона повернулася до свого столу, склала аркуші з ескізами назад у теку і передала її Симоні.
— Ось тримай, невеликий відпочинок піде тобі на користь. І припини журитися. Ти й так десять років свого життя витратила на безглузді гризоти. Хоча це був просто нещасний випадок. Все, крапка. Забудь! Інакше ти збожеволієш.
— Твоя правда — настав час викинути все з голови. Бракувало ще, щоб ти вважала мене навіженою.
На обличчі Діани з'явилася хитра посмішка.
— Взагалі, з цим ти запізнилася.
— То от воно як! — Симона демонстративно закотила під лоба очі. — Хочеш відправити мене до божевільні?
— Непогана думка, між іншим.
— Ну спасибі, подруго.
— Та жартую я, жартую...
— Тепер не виправдовуйся.
— А як тобі ще вправити мізки?
— Ти ж знаєш — це марна справа.
— Тоді нічого витрачати мій час. Йди вже — у мене повно роботи.
— Добре, зникаю. Піду зализувати рани, — Симона підхопила зі стільця куртку і сумочку. Її настрій значно покращав. Приємно було усвідомлювати, що поруч є хтось, хто про тебе піклується. — Тільки хотіла ще запитати. Як вважаєш, може, мені варто піти на побачення?
Діана витріщилась на подругу поверх окулярів, які встигла напнути на носа.
— А що, є пристойна кандидатура?
— Так, познайомилася де з ким.
— Ну що ж, чоловіча увага тобі не завадить.
— Ти так вважаєш?
— Звичайно! Водночас викинеш з голови погані думки. Я взагалі не розумію, чому ти замкнулася в чотирьох стінах. Тобі давно час покинути свій кокон і почати жити нормальним життям.
— Гаразд, подивимося. Бувай.
Симона вислизнула з кабінету, щільно прикривши за собою двері, та вже за пів години заходила у під'їзд власного будинку. Вона навіть раділа такому перебігу подій, оскільки мала можливість повернутися до своєї оселі, де почувалася спокійно і впевнено. Однак про відпочинок у жодному разі не йшлося. Навпаки, їй кортіло швидше сісти за роботу, яка найліпшим чином рятувала її від думок. Особливо, якщо ці думки стосувалися минулого. З одного боку, Симона розуміла, що нічого поганого не зробила: деякі люди скоюють більш жахливі вчинки та при цьому не відчувають докорів сумління. З іншого, її все одно мучило почуття провини. І вона нічого не могла з собою вдіяти, скільки не намагалася.
Її невелика, але затишна квартира була розташована на четвертому поверсі старого будинку в центрі міста. Єдина кімната, яку вона облаштувала на свій смак, слугувала одночасно і спальнею, і робочим кабінетом. Завдяки трьом величезним вікнам приміщення здавалося просторим і світлим. Невибагливий, вишуканий інтер'єр було витримано в сучасному стилі. У ньому поєднувалися пастельні тони, своєрідний аскетизм і м'які лінії, приємні оку. Симона самостійно підібрала всі меблі — від розкішного двоспального ліжка до великого письмового столу з мореного дуба. Стіни вона прикрасила кількома абстрактними картинами та естампами, по кутах кімнати розставила світильники незвичайної форми.