«Але був біля дороги», — подумала Саманта.
Упродовж останніх трьох тижнів у Саманти визрівала потреба розчинитися в чомусь більшому, ніж її власна персона. Щодня вона сподівалася, що цей незрозумілий порив просто зникне («Ось так люди вдаряються в релігію», — віджартовувалася вона подумки), але все натомість лише загострювалось.
— Майлзе, — наважилась вона, — щодо місцевої ради… без твого тата… ну й Парміндер Джаванда теж іде… ти ж, мабуть, захочеш когось кооптувати на їхні місця, правда? — Вона знала всю термінологію, адже роками прислухалася до їхніх розмов. — Ти ж не захочеш нових виборів після цього всього?
— О ні, не дай Боже.
— Отже, одна вакансія може бути за Коліном Волом, — вела вона далі, — а я так собі думала, що в мене є час… адже бізнес тепер ведеться онлайн… то я могла би претендувати на другу вакан…
— Ти?! — ошелешено перепитав Майлз.
— Я б хотіла бути причетною, — сказала Саманта.
Кристал Відон померла в шістнадцять років, забарикадувавшись в убогій халупці на Фолей Роуд… Саманта за ці два тижні не випила жодного ковтка вина. Було б цікаво, подумала вона, вислухати всі аргументи щодо наркоклініки «Белчепел».
У будинку номер десять на вулиці Надії задзвонив телефон. Кей і Ґая вже й так запізнювались на похорон Кристал. Коли Ґая спитала, хто дзвонить, її миле личко спохмурніло, а вона сама немовби постаріла.
— Це Ґевін, — сказала вона матері.
— Я не дзвонила йому! — прошепотіла Кей, мов перелякана школярка, і взяла слухавку.
— Привіт, — сказав Ґевін. — Як ти?
— Іду на похорон, — сказала Кей, дивлячись на доньку. — Дітей Бідонів. Так що нічого доброго.
— Ой, — розгубився Ґевін. — Боже мій, справді. Вибач. Я не подумав.
Побачивши знайоме прізвище в заголовку «Ярвіла і околиці» він зацікавився і чи не вперше купив цю газету. Ґевін пригадав, що ніби проходив неподалік від місця, де були ті підлітки й малий, але він зовсім не пам’ятав, чи бачив тоді Роббі Бідона.
Для Ґевіна це були неймовірно дивні два тижні. Йому страшенно бракувало Баррі. Він сам себе не розумів: замість того, щоб не знаходити собі місця й страждати, що його відшила Мері, його переслідувало тільки одне бажання — випити пива з чоловіком, чию дружину він сподівався забрати собі…
(Йдучи від її будинку, Ґевін промимрив собі під ніс: «Ось що стається, коли дружба з другом переходить в бажання одружитись», — і сам не помітив свого словоблудства.)
— Слухай, — сказав він, — може, ми потім кудись підемо?
Кей мало не розреготалася.
— Що, дістав гарбуза?
І простягла Ґаї слухавку, щоб та поклала її на місце. Вони квапливо вийшли з дому, майже бігом дісталися до кінця вулиці і перейшли Майдан. Проминаючи «Чорну гармату», Ґая взяла матір за руку.
Вони прийшли саме тоді, коли під’їхали катафалки, й поспішили на кладовище, доки ті, що мали нести труни, переминалися з ноги на ногу на тротуарі.
(— Відійди від вікна, — звелів синові Колін Вол.
Але Жирко, якому відтепер належало жити з усвідомленням власного боягузтва, підступив ще ближче, намагаючись довести, що здатен витримати бодай це…
Труни пропливли біля них: перша — яскраво-рожева, і від побаченого Жирко аж задихнувся, а друга — крихітна, сліпучо-біла…
Колін занадто пізно став перед Жирком, щоб його захистити, але штори все одно засунув. У цій спохмурнілій вітальні Жирко недавно зізнався, що це він виставив напоказ усьому світові таємницю батькової недуги; привласнив усі провини, які спали йому на думку, в надії, що батьки вирішать, що він хворий чи в нього поїхав дах; узяв на себе такий страшний тягар, щоб уже напевно вони його прибили чи зарізали, як він на те й заслуговував, — Колін м’яко поклав руку синові на плече і повів його на залиту сонцем кухню.)
Перед церквою Архангела Михаїла і Всіх Святих чоловіки були готові рушати з трунами по церковній доріжці. Серед них був і Дейн Таллі у важкому чорному плащі, з сережкою у вусі й саморобним татуюванням-павутиною на шиї.
Джаванди й Бадени чекали разом у затінку тиса. Біля них вештався Ендрю Прайс, а трохи віддалік стояла з кам’яним обличчям Тесса Вол. Решта присутніх вишикувалися шеренгою перед входом до церкви. Хтось мав доволі агресивний вигляд, хтось, навпаки, покірний і смиренний. Дехто прийшов у дешевому чорному вбранні, але більшість були в джинсах чи спортивних костюмах, а одна дівчина з бодіпірсингом красувалася в коротенькій футболці, і від кільця на її пупку відблискувало сонце. Чоловіки несли доріжкою труни, на яких вигравало яскраве сонячне світло.
Це Суквіндер Джаванда вибрала рожевий колір труни для Кристал, бо була впевнена, що їй би сподобалось. Суквіндер займалася практично всім: організовувала, вибирала, переконувала. Парміндер постійно позирала на доньку, шукаючи приводу, щоб доторкнутися до неї: то забирала їй з чола волосся, що лізло в очі, то поправляла комірець.
Як і Роббі, який, втопившись, очистився в очах пеґфордців, так і Суквіндер Джаванда, яка ризикувала життям у спробі врятувати хлопчика, одразу стала героїнею Пеґфорда. Після статті в газеті «Ярвіл і околиця», після гучної заяви Морін Лоу, що рекомендувала місцевій поліції нагородити дівчину спеціальною відзнакою, а також після промови, яку виголосила директорка перед всією школою, Суквіндер уперше в житті зрозуміла, що означає затьмарити собою брата і сестру.
Але вона просто ненавиділа кожну хвилину своєї слави. Ночами вона знову і знову відчувала в руках мертве дитяче тільце, яке затягувало її в глибину вод, пам’ятала спокусливе бажання випустити його з рук і врятуватися самій — невідомо, скільки вона могла б ще протриматись. Глибокий поріз на нозі болів і пульсував, незалежно від того, рухалась вона чи ні. Новина про смерть Кристал Відон стала для неї таким потрясінням, що батьки навіть домовилися про прийом у психотерапевта. Однак відколи її витягли з річки, вона більше не різала себе бритвою. Те, що вона зазирнула в очі смерті, звільнило її від цієї потреби.
Згодом, коли вона вперше після цього прийшла до школи (Жирко й досі туди не ходив), усі учні в коридорах проводжали її захопленими поглядами, а до неї дойшли чутки, що в Террі Відон немає коштів на похорон дітей і на їхніх могилах не буде ніяких надгробків, а труни будуть найдешевші.
— Це дуже сумно, Веселушко, — сказала того вечора мама, коли вони всі разом вечеряли під стіною з родинними фотографіями. Вона сказала це так само лагідно, як і та жінка з поліції біля ріки: жодного докору не вчувалося тепер у голосі Парміндер, коли вона розмовляла з донькою.
— Я хочу спробувати організувати пожертви, — сказала Суквіндер.
Парміндер з Вікрамом перезирнулись через кухонний стіл. Обоє відчули інстинктивний спротив на саму думку, щоб просити у пеґфордців гроші на таку справу, але вголос ніхто з них про це не сказав. Пам’ятаючи про порізані доньчині руки, вони тепер остерігалися якось її образити, і майбутнє звернення до психотерапевта нависало тінню над кожним їхнім спілкуванням.
— А ще, — додала Суквіндер не менш гарячково, ніж це робила колись Парміндер, — я думаю, що відспівати їх мають тут, у церкві Архангела Михаїла. Як і містера Фербразера. Коли ми вчилися в Святому Томасі, Крис ходила туди на всі служби. Можу закластися, що вона ніколи в житті не бувала в якійсь іншій церкві.
«Боже світло сяє у кожній душі», — подумала Парміндер і раптом, на подив Вікрама, погодилась:
— Так, добре. Побачимо, що можна зробити.
Левова частка витрат лягла на плечі сімей Джаванд і Волів, але Кей Баден, Саманта Моллісон і матері деяких дівчат із веслувальної команди теж доклалися. Тоді Суквіндер наполягла, що сама піде на Поля і роз’яснить Террі, що вони зробили і для чого; розкаже про веслувальну команду і про те, чому Кристал і Роббі треба відспівати саме в церкві Архангела Михаїла.
Парміндер не знаходила собі місця від хвилювання, коли відпускала доньку — саму — в Поля, та ще й у ту смердючу халупу, але Суквіндер не сумнівалася, що все буде добре. І Відони, і Таллі знали, що Суквіндер намагалася врятувати Роббі життя. Дейн Таллі перестав дражнити її рохканням на уроках англійської і відвадив від цього всіх своїх дружків.