Двері офісу зачинилися. Саймон уже й забув про головний біль, що був доволі короткочасним, так його захопила ця новина про шахрайські нахили Баррі Фербразера. Баррі Фербразер, такий діловий і товариський, такий популярний і життєрадісний, а одночасно аферист, що увесь цей час клав до кишені хабарі від Ґрейсів.
Не можна сказати, що це несподіване викриття приголомшило Саймона, як це могло статися з усіма тими, хто знав Баррі, та й образ Баррі анітрохи не побляк у Саймонових очах. Зовсім навпаки, його повага до покійного тільки зросла. Будь-хто з нормальними мізками тільки те й робив, що намагався явно чи потайки відчикрижити собі якомога жирніший кусень. Саймон це знав. Він дивився невидющими очима на екран комп’ютера з якоюсь таблицею, знову не чуючи, як гуркочуть верстати за його припорошеним вікном.
Якщо ти маєш родину, в тебе немає іншого вибору, ніж гарувати з дев’ятої до п’ятої, але Саймон завжди знав, що існували інші, кращі шляхи, що легке й заможне життя погойдувалося над його головою, як та велика паперова піньята з дарунками, що самі посипалися б йому на голову, якби він лише мав достатньо довгого дрючка і знав, коли саме треба ним ударити. Саймон по-дитячому вірив, що решта світу існує для інсценізації його особистої драми, що доля постійно посилає йому знаки й ключі для розгадки, тож він завжди відчував себе тим, хто удостоївся такого знаку, такого небесного підморгування.
Такі надприродні підказки були в минулому причиною кількох доволі непрактичних, донкіхотських рішень Саймона. Якось, коли він ще працював на типографії скромним підмайстром, ледве зводивши кінці з кінцями, а його жінка завагітніла, він поставив сто фунтів на одного з фаворитів Великих національних скачок — рисака Малюка Рути, що в результаті прибіг другим з кінця. Невдовзі після того, як вони купили Дім-на-пагорбі, Саймон вгатив тисячу двісті фунтів, які Рут сподівалася витратити на штори й килими, в якусь сумнівну оборудку зі спільною власністю, запропоновану йому старим знайомим з Ярвіла, ефектним зовні пустодзвоном. Саймонову інвестицію як корова язиком злизала разом із шефом компанії, але Саймон, проклинаючи всіх на світі й виміщаючи зло на молодшому синові, якого він зіштовхнув униз зі сходів лише за те, що той опинився в нього на дорозі, так і не повідомив про це поліцію. Він знав, що та компанія функціонувала з певними порушеннями ще перед тим, як вкласти в неї гроші, тож припускав, що йому доведеться відповідати на незручні запитання.
Та попри всі оці провали траплялися й раптові удачі, хитрощі нерідко спрацьовували, а інтуїтивні здогади приносили зиск. Вони підтримували його віру в щасливу зірку, зміцнювали впевненість у тому, що небеса приготували для нього щось більше, ніж животіння за скромну зарплату на нудотній роботі аж до самої пенсії або й до смерті. Крутійства й махлювання, шулерство й махінації — усі цим займалися, навіть, як виявилося, чемнесенький Баррі Фербразер.
Саймон Прайс сидів у своєму тісному офісі й пожадливо придивлявся до вакантного місця, що звільнилося серед шерег інсайдерів, де на спорожніле крісло сипалася грошва, й нікому було її позбирати.
12.43. Стосовно порушників прав володіння (які, в принципі, не повинні зазіхати на маєтки інших осіб і тих, хто там мешкає)…
Чарльз Арнольд-Бейкер
Сьоме видання
І
Пеґфордська місцева рада була, як на її розмір, доволі потужна і впливова. Її засідання відбувалися щомісяця в симпатичній вікторіанській парафіяльній залі, а всі спроби обрізати їй бюджет, зменшити повноваження або й узагалі поглинути її якимось новомодним унітарним утворенням десятиліттями наражалися на рішучий і нездоланний опір. Зі всіх місцевих рад, що входили до складу ярвілської окружної ради, пеґфордська пишалася своєю непоступливістю й незалежністю.
До недільного вечора вона складалася з шістнадцяти осіб. Місцеві виборці припускали, що всі охочі служити громаді у складі місцевої ради наділені необхідною компетенцією, тож усі шістнадцять членів ради здобули свої посади на безальтернативній основі.
Проте цей затверджений таким мирним шляхом орган постійно перебував у стані цивільної війни. Спірне питання, що ось уже понад шістдесят років обурювало й розлючувало мешканців Пеґфорда, сягнуло кульмінаційної фази, й довкола двох харизматичних лідерів утворилися конкуруючі фракції.
Для того, щоб збагнути причину цієї полеміки, необхідно було б усвідомити всю глибину антипатії й недовіри, з якою в Пеґфорді ставилися до сусіднього міста Ярвіла, що насувалося на них із півночі.
Ярвілські крамниці, комерційні заклади, фабрики й південно-західна лікарня забезпечували роботою більшість пеґфордців. Молодь цього маленького містечка проводила суботні вечори в ярвілських кінотеатрах і нічних клубах.
Там був собор, декілька парків і два величезні торговельні центри, й усе це спонукало до приємного дозвілля, якщо вам раптом уже приїлися пеґфордські неперевершені чари. Та попри все це, для справжніх пеґфордців Ярвіл був лише невідворотним злом. Це їхнє ставлення символізував високий пагорб Парджеттер, увінчаний старим монастирем, що затуляв собою вид на Ярвіл і створював у мешканців Пеґфорда приємну ілюзію, нібито це лиховісне місто було набагато далі, ніж насправді.
II
Так сталося, що пагорб Парджеттер також загороджував мешканцям містечка вид на інше місце, яке в Пеґфорді завжди вважали своїм. Це був маєток Світлавів — вишукана будівля медового кольору в стилі королеви Анни, розташована посеред величезного парку й оточена сільськогосподарськими угіддями. Маєток належав до пеґфордського адміністративного управління і знаходився якраз поміж Ярвілом і Пеґфордом.
Упродовж майже двохсот років маєток переходив від покоління до покоління аристократів Світлавів, аж поки на початку XX століття цей рід вимер. Тепер єдиною згадкою про довготривалий зв’язок Світлавів з Пеґфордом була монументальна гробниця на подвір’ї церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих, а також їхній герб та ініціали, що траплялися де-не-де на фасадах старих будинків або в реєстрах місцевого архіву, неначе відбитки слідів або рештки скам’янілого посліду якихось вимерлих істот.
Після смерті останнього з роду Світлавів маєток міняв власників з блискавичною швидкістю. У Пеґфорді постійно боялися, що якийсь прожектер викупить їхнє улюблене дітище й остаточно його спаплюжить. Але в 50-х роках маєток придбав такий собі Обрі Фаулі. Невдовзі з’ясувалося, що Фаулі — дуже заможна людина і що свої солідні капітали він постійно нарощував якимось таємничим чином у Ярвілі. Він мав чотирьох дітей і волів оселитися тут назавжди. Місцеве населення зустріло цю ідею з величезним ентузіазмом, коли в містечку поширилися чутки про те, що Фаулі був певним чином споріднений зі Світлавами. Він був уже практично напівмісцевим, чоловіком, який цілком природно залишався лояльним до Пеґфорда, а не Ярвіла. Старійшини Пеґфорда вірили, що прихід Обрі Фаулі свідчив про повернення благословенної епохи. Він мав би стати казковим хрещеним батьком містечка, як і його предки колись, осіняючи бруковані вулички благодаттю й чарами.
Говард Моллісон ще й досі пам’ятав, як його мати вбігла в їхню крихітну кухоньку на вулиці Надії з новиною, що Обрі запросили бути головою журі на місцевій виставці квітів. Її стручкова квасоля уже три роки поспіль завойовувала так званий овочевий приз, і вона жадала отримати посріблену трояндову чашу з рук чоловіка, котрий для неї був представником старого романтичного світу.
III
Але тоді, згідно з місцевою легендою, зненацька запала темрява, що супроводжує появу злої феї.
Поки Пеґфорд тішився тим, що маєток Світлавів потрапив у такі надійні руки, у Ярвілі тривала невпинна забудова його південних околиць. Нові вулички, на превелике збентеження пеґфордців, почали з’являтися на землях, розташованих поміж великим містом і їхнім містечком.
Усі знали, що в повоєнні часи різко зріс попит на дешеве житло, але містечко, що його на певний час відволікло прибуття Обрі Фаулі, почало з дедалі більшою недовірою обговорювати ярвілські наміри. Природний бар’єр, утворений річкою і пагорбом, який ще донедавна слугував гарантією пеґфордсього суверенітету, втрачав тепер свою надійність через ту стрімкість, з якою множилися будинки з червоної цегли. Ярвіл освоїв кожнісінький дюйм належної йому землі й зупинився якраз на північному кордоні пеґфордської парафії.
Містечко зітхнуло з полегкістю, але виявилось, що ця полегкість була передчасна. Житловий масив Кентерміл невдовзі було визнано недостатнім для задоволення потреб населення, і місто почало обмірковувати плани щодо заселення нових районів.
Саме тоді Обрі Фаулі (що й досі був для мешканців Пеґфорда радше міфом, аніж чоловіком) прийняв рішення, яке пробудило уже приспану шістдесятирічну конфронтацію.
Не маючи жодної користі з зарослих чагарником полів, що межували з новим житловим масивом, він вигідно продав цю землю ярвілській міськраді, а за отримані гроші реставрував здеформовані панелі у вітальні маєтку Світлавів.
Обурення жителів Пеґфорда не знало меж. Поля Світлавів були важливим оборонним форпостом супроти міста-загарбника, але давні межі парафії тепер опинилися під загрозою навали нужденних ярвілівців. Ніщо не змогло відвернути цей стрімкий потік — ні галасливі засідання ради, ні розгнівані листи в газету й ярвілську міськраду, ні протести й умовляння уповноважених осіб.
Знову почалася розбудова, але з однією відмінністю. Під час короткої паузи, що настала після завершення будівництва першого житлового масиву, у міськраді дійшли висновку, що можна будувати значно дешевше. Нові будівлі зводили вже не з червоної цегли, а з залізобетонних плит. До цього другого житлового масиву приклеїлася назва Поля, пов’язана з землею, на якій він будувався, і ще цей масив досить чітко відрізнявся від дільниці Кентерміл низькоякісними матеріалами й абияким проектуванням.
Саме в житловому масиві Поля, в одному з тих будинків із залізобетонних плит, що вже в 60-ті роки почали тріскатися й деформуватись, народився Баррі Фербразер.