Тримаючи кермо однією рукою, він в’їхав у Соборний провулок і насолодився ще одним, хоч і не таким швидким, спуском вниз, бо змушений був пригальмувати, коли побачив, що біля церкви ставлять у катафалк труну, а з важких дерев’яних дверей виходить зодягнута в темне юрба. Ендрю енергійно натиснув на педалі, завертаючи за ріг і зникаючи з виду. Він не хотів бачити Жирка, що виходитиме з церкви разом із зажуреним Каббі в новому дешевому костюмі з краваткою, який він так комічно й гидливо вчора описав під час уроку з англійської. Це було б те саме, що відволікати приятеля, коли він намагається випорожнитись.
Поволі об’їжджаючи по колу Майдан, він відкинув з лиця пасмо волосся й подумав, що могло статися з його фіолетово-червоними прищами через холодне повітря, і чи те протибактеріальне мило хоч трохи допомогло. Тоді він вигадав історію для прикриття: він вертався від будинку Жирка (що він цілком міг зробити — чому б ні?), а це означало, що вулиця Надії була очевидним маршрутом у напрямку річки, і так само очевидним був намір скоротити дорогу, завернувши в першу-ліпшу бічну вуличку. Тож Ґаї Баден (якби вона раптом визирнула з вікна свого будинку, і раптом побачила його, і раптом упізнала б) не було підстав думати, що він приїхав сюди заради неї. Ендрю не передбачав, що йому доведеться пояснювати причини своєї з’яви на цій вуличці, просто хотів сам повірити у власну версію, бо це, як йому здавалося, допомагало мати впевнений і незворушний вигляд.
Він просто хотів дізнатися, де стоїть її будинок. Він уже двічі на вихідні проїжджав на велосипеді цю коротеньку вуличку з будиночками, які щільно ліпилися один до одного, і кожен його нерв аж дзвенів від хвилювання, проте він ще й досі так і не з’ясував, у якому будинку зберігається його чаша Ґрааля. Усе, що він дізнався, підглядаючи крадькома крізь брудні вікна шкільного автобуса, було те, що вона мешкала з правого боку вулички, де стояли будинки з парними номерами.
Звернувши за ріг, він спробував набрати якомога спокійнішого вигляду, вдаючи велосипедиста, що сповільна їде до річки найкоротшим маршрутом, заглиблений у серйозні роздуми, хоч і готовий привітатися з однокласниками, якби такі тут раптом з’явилися…
Вона стояла там. На тротуарі. Ендрю й далі тиснув на педалі, зовсім їх не відчуваючи, і раптом усвідомив, які тоненькі в нього шини коліс, щоб утримувати на них рівновагу. Вона щось шукала в своїй шкіряній сумочці і її мідне волосся затуляло обличчя. Номер десять на дверях, напівпрочинених за її спиною, чорна маєчка, що не закривала талії, смужка оголеного тіла, широкий пояс і вузенькі джинси… коли він уже майже проминув її, вона замкнула двері і обернулася. Ніщо не затуляло її прекрасного обличчя, і вона чітко вимовила своїм лондонським акцентом:
— О, привіт.
— Привіт, — відповів він. Його ноги не переставали тиснути на педалі. Він віддалився на два метри, на чотири. Чому він не спинився? Він приголомшено їхав далі, не наважуючись озирнутися. Був уже в кінці вулички. «Тільки не впади, йопересете». Він завернув за ріг, не в змозі навіть збагнути, що відчув, залишивши її позаду — полегшення чи розчарування.
От бляха.
Він їхав далі в напрямку лісистої ділянки біля підніжжя пагорба Парджеттер, де крізь дерева коли-не-коли зблискувала мерехтлива поверхня річечки, та він не бачив нічого, крім образу Ґаї, що неоновим спалахом відбився в сітківці його очей. Вузька доріжка перетворилася в ґрунтову стежину, а лагідний від річки вітерець пестив йому обличчя, яке, мабуть, не встигло навіть почервоніти, так швидко все сталося.
— Бляха-муха! — голосно вилаявся він, звертаючись до свіжого повітря й безлюдної стежки.
Він почав схвильовано перебирати в уяві цей розкішний, несподіваний скарб: її досконале тіло в обтягнутих джинсах і еластичній бавовняній маєчці, табличка з номером десять за її спиною на потертих і покоцаних блакитних дверях, так природно й невимушено мовлене «о, привіт» — отже, його риси явно зафіксувалися в її мізках, прихованих за цим дивовижним личком.
Велосипед трясло на всипаній галькою нерівній стежині. Збуджений Ендрю спішився лише тоді, коли почав уже втрачати рівновагу. Він покотив велосипед уздовж дерев аж до вузенького річного берега. Там поклав його на землю — на лісові анемони, що відтоді, як він був тут востаннє, повідкривалися, наче крихітні білі зірочки.
Коли він уперше почав позичати в батька велосипед, той йому сказав: «Як заходиш в крамницю, прив’язуй його ланцюгом, бо якщо хтось його свисне, то не кажи, що я тебе не попереджав…».
Але ланцюг був закороткий, щоб дотягтися бодай до якогось деревця; до того ж що далі Ендрю віддалявся від батька, то менше його боявся. Усе ще думаючи про смужку оголеного живота й чарівне личко Ґаї, Ендрю підійшов до того місця, де річка наштовхувалася на розмитий бік пагорба, що прямовисною кручею нависав над швидкоплинною зеленавою водою.
Найвужча смужка слизького й крихкого берега нависала карнизом уздовж цієї кручі. Тепер, коли ступні стали удвічі більші, ніж тоді, коли Ендрю навідався сюди вперше, пройти цією смужкою можна було тільки бочком, притиснувшись до прямовисної стіни і міцно тримаючись за корені і випнуті каміння.
Прілий запах води й вологого ґрунту був до болю знайомий Ендрю, як і відчуття під ногами цієї вузенької смужки землі й трави. Вони з Жирком знайшли це потаємне місце, коли їм було по одинадцять років. Вони знали, що чинять щось заборонене й небезпечне, їх попереджали про загрозу, що несе в собі річка. Налякані, але рішуче налаштовані не зізнаватися в цьому одне одному, вони просувалися бочком уздовж каверзного карниза, хапаючись за все, що стирчало зі скелястої кручі, а в найвужчому місці вхопившись один одному за футболки.
За ці роки Ендрю навчився майже на автоматі просуватися, мов краб, цією смужкою понад бурхливою течією річки за якийсь метр під його ногами. Тоді спритним рухом він розвертався і опинявся в розколині пагорба, яку вони відкрили багато років тому. Тоді це їм видалося божественною винагородою за відвагу. Він уже не зміг би випростатись на повен зріст — місця в печері було не більше, як у двомісному наметі, проте, лежачи, вони спокійно тут поміщалися, слухаючи, як шумить унизу ріка, і дивлячись, як дерева намагаються заступити їм трикутничок неба, що виднілося з печери.
Першого разу вони заповзялися обстукувати і шкрябати задню стіну палицями, але так і не знайшли слідів потаємного ходу, що вів би до монастиря нагорі. Та для їхнього щастя досить було й того, що саме вони виявили цю схованку, тож хлопці заприсяглися, що це стане їхньою довічною таємницею. Спершу вони назвали це місце печерою, але потім дали йому нову назву — «каббінка».
Ця невеличка заглибина пахла землею, хоч її похила стеля була кам’яниста. Темно-зелена позначка рівня води свідчила про те, що колись її заливало мало не до верху. Земля була всипана їхніми недопалками й картонними мундштуками для косяків. Ендрю сів, звісивши ноги над мулуватою зеленою водою, і видобув з куртки запальничку й цигарки, куплені за залишки грошей, подарованих йому на день народження, адже тепер його вже не фінансували. Він запалив цигарку, зробив глибоку затяжку і ще раз пережив дивовижну зустріч з Ґаєю Баден в усіх щонайменших подробицях: вузенька талія й округлі стегна, молочно-біла шкіра між паском і маєчкою, стиглий широкий рот, «о, привіт». Він уперше побачив її без шкільної форми. Куди вона йшла із шкіряною сумочкою? Що збиралася робити в Пеґфорді в суботу зранку? Може, хотіла зловити автобус до Ярвіла? Що вона зробила, коли зникла з його очей, які жіночі таємниці поглинули її?
Уже в надцятий раз він запитував себе, чи можна уявити, щоб настільки доладне тіло могло містити в собі банальну особистість. Він уперше почав замислюватися про це завдяки Ґаї. Йому ніколи не приходила в голову думка про існування тіла й душі як окремих сутностей, доки він уперше не глянув на неї. Навіть намагаючись уявити на вигляд і на дотик її груди, обриси яких проглядалися крізь напівпрозору шкільну сорочку, під якою ще був білий ліфчик, він не міг повірити, що чари, якими вона його зваблювала, мали суто фізичну природу. Вона зворушувала його не менше, ніж музика, що мала на нього найпотужніший вплив. Хіба ж не має бути дивовижним і той дух, який оживляв її незрівнянне тіло? Навіщо б тоді природі забаглося створювати таку форму, як не на те, щоб наповнити її чимось значно коштовнішим?