Франц побачив, як його приятель із Сорбонни підняв кулака й пригрозив тиші на другому березі річки.22
Перекладачка втретє прокричала в рупор своє звернення.
Тиша, яка відповіла їй знову, раптом перетворила Францову тугу в шаленство. Він стояв неподалік від мосту, що відділяв Таїланд від Камбоджі, і раптом його охопило непоборне бажання вибігти на нього, прокричати в небо страшну лайку і померти під свист безлічі куль.
Це раптове бажання Франца нам дещо нагадує; так, воно нагадує нам про сина Сталіна, який кинувся на заряджений електричним струмом дріт, коли вже був неспроможний дивитися на те, як полюси людського існування впритул наблизились один до одного, і тому вже не було різниці між благородним і ницим, між ангелом і мухою, між Богом і гівном.
Франц не міг примиритися з думкою, що слава Великого Походу рівноцінна комічному марнославству тих, котрі марширують у ньому, що величний гул європейської історії помирає в безмежній тиші, і тому вже немає різниці між історією і мовчанням. У цю хвилину він хотів покласти на терези своє власне життя, щоб довести, що Великий Похід важить більше, аніж гівно.
Людина, проте, нічого такого не може довести. На одній шальці терезів було гівно, на другу — син Сталіна кинув усю вагу свого тіла, і терези не похитнулись.
Замість того, щоб дати себе застрелити, Франц опустив голову й пішов разом з усіма, що одне за одним поверталися до автобусів.23
Нам усім потрібно, щоб на нас хтось дивився. Нас можна було б розділити на чотири категорії відповідно до того, під яким типом погляду ми хочемо жити. Перша категорія мріє про погляд нечисленної кількості анонімних очей, інакше кажучи, про погляд публіки. Це випадок німецького співака, американської актриси, а також редактора з великою бородою. Він звик до своїх читачів, і коли одного дня росіяни закрили його тижневик, у нього виникло відчуття, нібито він опинився у стократ розрідженому повітрі. Ніхто не міг йому замінити погляду незнайомих очей. Йому здавалось, що він задихнеться. Потім якогось дня він усвідомив, що на кожному кроці його переслідує поліція, що прослухують його телефонні розмови, ба навіть його таємно фотографують на вулиці. Анонімні очі раптом почали повсюди супроводжувати його, і він знову міг дихати! Він був щасливий! Він театрально звертався до мікрофонів у стіні.
В поліції він знайшов утрачену публіку.
Другу категорію складають ті, кому для життя необхідні погляди багатьох знайомих очей. Це невтомні організатори коктейлів та вечір. Вони щасливіші за людей першої категорії, бо в тих, що втрачають публіку, з’являється таке відчуття, ніби в залі їхнього життя погасли лампи. Майже з кожним із них таке трапляється, раніше чи пізніше. Натомість люди другої категорії на сякі-такі погляди завжди розживуться. До них належить Марі-Клод та її дочка.
Потім іде третя категорія, це ті, кому необхідно бути на очах коханої людини. Їхнє становище таке ж небезпечне, як і становище людей першої категорії. Якогось дня очі коханої людини заплющаться, і в залі западе темрява. До таких людей належать Тереза і Томаш.
І є ще четверта, найрідкісніша категорія, це ті, що живуть під уявним поглядом відсутніх людей. Це мрійники. Наприклад, Франц. Він їхав до камбоджійських кордонів лише заради Сабіни. Автобус двигтить по таїландській дорозі, а він відчуває, як у нього втуплюється її довгий погляд.
До цієї ж категорії належить і Томашів син. Назву його Шимон. (Він зрадіє, що в нього, як і в батька, біблійне ім’я.) (Томаш — бібл. Фома; Шимон — бібл. Симон). Очі, про які він мріє, це очі Томаша. Після того як він устряв у кампанію зі збору підписів, його вигнали з університету. Дівчина, з якою він зустрічався, була племінницею сільського парафіяльного священика. Він одружився з нею, став трактористом у кооперативі, віруючим католиком і батьком. Потім від когось довідався, що Томаш також живе в селі, і зрадів: доля розташувала їхні життя симетрично! Це надихнуло його написати батькові листа. Відповіді він не чекав. Хотів тільки, щоб Томаш зупинив свій погляд на його житті.24
Франц і Шимон — мрійники цього роману. На відміну від Франца, Шимон ніколи не любив матері. З дитинства він шукав батька. Він ладен був повірити, що несправедливість, завдана батькові, передує несправедливості, яку батько чинить щодо нього й пояснює її. Він ніколи не гнівався на нього, бо не хотів стати спільником матері, яка весь час обмовляла батька.