— Ти поїдеш? — запитав молодик Томаша.
— Але куди? — поцікавився Томаш.
Молодик назвав сусіднє місто, де в готелі є бар з танцювальним майданчиком.
— Поїдеш з нами, — наказовим тоном звернувся він до голови, а, оскільки вже вихилив третій келишок сливовиці, додав: — Якщо Мефістофель сумує, візьмемо його з собою. Привеземо їм два кабанчики. Всі жінки падатимуть, коли побачать аж два писки! — і він знову довго сміявся.
— Якщо вам не буде соромно за Мефістофеля, то я поїду з вами, — сказав голова, і вони всі посідали в Томашів вантажний автомобіль. Томаш сів за кермо, Тереза — поруч із ним, а обидва чоловіки посідали за ними, прихопивши з собою недопиту пляшку сливовиці. Лише за селом голова згадав, що забули про Мефістофеля. Гукнув Томашеві, щоб повернувся.
— Не треба, однієї пики вистачить, — сказав молодик, і голова заспокоївся.
Смеркалося. Звивиста дорога піднімала вгору.
Вони доїхали до міста і зупинилися перед готелем. Тереза з Томашем ніколи там не були. Спустилися сходами в підвальне приміщення, де була стойка бару, танцювальний майданчик і кілька столиків. Добродій років шістдесяти грав на піаніно, а приблизно такого ж віку дама — на скрипці. Вони грали сорокарічної давності шлягери. Тут же на паркеті танцювало пар із п’ять.
Молодик оглядівся довкола і сказав:
— Жодної для себе я тут не бачу, — і одразу запросив до танцю Терезу. Голова з Томашем сіли за вільний столик і замовили пляшку вина.
— Я пити не можу! Я за кермом! — нагадав Томаш.
— Дурниці, — заперечив голова, — залишимося тут на ніч, — і одразу пішов до адміністратора замовити дві кімнати.
Потім повернулася Тереза з молодиком із майданчика і голова запросив її до танцю, а вже потім вона нарешті танцювала з Томашем.
Під час танцю вона сказала йому:
— Томаше, все лихе в твоєму житті йшло від мене. Через мене ти потрапив аж сюди. Так низько, що нижче вже немає куди.
Томаш їй відповів:
— Що за дурниця! Про яке низько ти говориш?
— Якби ми лишилися в Цюріху, ти б оперував пацієнтів.
— А ти б фотографувала.
— Це дурне порівняння, — сказала Тереза. — Для тебе твоя праця була геть усім, тоді як я можу робити будь-що, мені байдуже. Я не втратила взагалі нічого, а ти втратив усе.
— Терезо, — сказав Томаш, — а ти не помітила, що я тут щасливий?
— Твоє покликання було оперувати, — заперечила вона.
— Терезо, покликання — це дурниця, я не маю ніякого покликання. Ніхто не має ніякого покликання. І це величезне полегшення: з’ясувати, що ти вільний, що не маєш покликання.
Не можна було не повірити його лагідному голосу. Перед нею знову постала вранішня картина: вона побачила його, коли він лагодив вантажний автомобіль і здався їй старим. Вона дійшла того, чого хотіла: адже завжди бажала, щоб він був старим. І знову згадала про зайчика, якого пригортала до обличчя у своїй дитячій кімнаті.
Що це означає — стати зайчиком? Це означає позбутися будь-якої сили. Це означає, що один уже не сильніший за другого.
Вони йшли в ритмі танцю під звуки піаніно і скрипки. Тереза тримала голову на його плечі. Так само вона тримала голову, коли вони разом були в літаку, який віз їх крізь імлу. Вона відчувала зараз таке саме щастя й такий самий смуток, як і тоді. Той смуток означав: ми на останній зупинці. Те щастя означало: ми разом. Смуток — був формою, а щастя — змістом. Щастя перекривало простір смутку.
Вони повернулися до столика. Вона танцювала ще двічі з головою кооперативу, а один раз — із молодиком, який був уже такий п’яний, що упав на паркеті.
Потім усі піднялися нагору й розійшлися по своїх кімнатах.
Томаш повернув ключа й засвітив люстру. Тереза побачила два ліжка, поставлені поряд, біля одного з них був нічний столик із лампою, з абажура якої, наляканий світлом, злетів нічний метелик і закружляв по кімнаті. Знизу долинали слабенькі звуки піаніно і скрипки.
«РОЗУМІТИ СВІТ ЯК ЗАПИТАННЯ»
Розмова двох всесвітньовідомих письменників — американця Філіпа Рота й чеха Мілана Кундери — відбулась на початку 80-х років і була опублікована як післямова до англійського перекладу «Книги сміху і забуття». Відтоді чимало політичних подій і ситуацій, про які говорить Кундера, втратило свою актуальність, проте не втратили, на наш погляд, актуальності ті оцінки, які дає Кундера комуністичному тоталітаризмові, російській експансії і, звичайно, ролі митця в сучасному світі. І хоч Кундерина «Книга сміху і забуття» ще чекає свого українського перекладача, думається, що й роман «Нестерпна легкість буття» завдяки пропонованому інтерв'ю буде сприйнятий українськими читачами з іще більшою цікавістю й розумінням.