Томаш поснідав у ресторані. Йому було недобре, та після сніданку відчай трохи розвіявся, наче утратив силу, і лишився тільки смуток. Він озирнувся на роки, які пробув із Терезою, і подумав, що їхня історія і не могла скінчитися краще. Якби хтось навіть вигадав її, то й не зумів би вивершити інакше: Тереза прийшла до нього несподівано, а потім настав день, коли вона так само несподівано пішла. Прийшла вона до нього з тяжкою валізою, то з такою самою валізою і поїхала.
Він оплатив рахунок, вийшов із ресторану й подався вулицею, охоплений смутком, що ставав дедалі красивіший. Позаду було сім років життя з Терезою, і тепер він дійшов висновку, що у спогадах ті роки були ліпші, ніж тоді, коли він їх проживав.
Кохання поміж ним і Терезою було, звісно, чудове, але таке тяжке: треба було весь час приховувати щось, маскувати, вдавати, поправляти, дбати про її хороший настрій, втішати, постійно доводити своє кохання, терпіти її ревнощі, її страждання, її марення, почуватися винним, виправдовуватися і перепрошувати. А тепер ця напруга зникла, лишалася сама краса.
Западав суботній вечір, і він уперше гуляв Цюрихом сам, вдихаючи чарівливі пахощі свободи. Пригода чекала на нього на кожному розі. Майбутнє ставало таємницею. Томаш повертався до життя одинака, того життя, що, на його колишнє переконання, уготоване було йому, адже лише в ньому він по-справжньому міг бути собою.
Сім років був він прикутий до Терези, і вона стежила за кожнісіньким його кроком. Це було так, наче тягаєш за собою ядро, яке вона причепила йому до щиколоток. Тепер хода полегшала. Він майже літав. Опинився у магічному полі Парменіда: смакував солодку легкість буття.
(Чи хотілося йому зателефонувати до Женеви Сабіні або зв’язатися із котроюсь із жінок у Цюриху, що з ними запізнався останніми місяцями? Ні, у нього не було щонайменшого бажання. Томаш знав: допіру він опиниться удвох із котроюсь, згадка про Терезу завдасть йому нестерпного болю).
15
Той чудернацький меланхолійний чар тривав до недільного вечора. У понеділок усе змінилося. Тереза геть заполонила його думки: відчував, як вона потерпала, пишучи йому прощального листа, як тремтіли її руки; бачив, як тягне вона тяжку валізу в одній руці, а в другій тримає на повідку Кареніна; уявляв, як обертає вона ключ у замку їхнього празького помешкання; й усією душею відчував ту пустку та відчай, що огорнули Терезу, коли вона відчинила двері.
Упродовж тих двох меланхолійних днів його співчуття (це прокляття чуттєвої телепатії) спало. Воно спало, немов втома у гірника, який спочиває у неділю після тижня тяжкої праці, щоб у понеділок знову повернутися в копальню.
Томаш оглядав хворого, а замість нього бачив Терезу. Він закликав себе до порядку: не думай про неї! Не думай! Думав собі: «Я хворий на співчуття, то й добре, що вона поїхала і я більше не побачу її ніколи. Не від неї треба мені звільнитися, а від співчуття, від цієї незнаної раніше недуги, якою заразила мене вона!»
У суботу й неділю він почував солодку легкість буття, що прийшла до нього з глибин майбутнього. А в понеділок на нього навалилася така вагота, якої він іще ніколи не зазнавав. Усі залізні тонни російських танків були нічим проти того тягаря. Нема нічого тяжчого на світі, ніж співчуття. Навіть наш біль не такий тяжкий, як біль співчуття до когось, за когось, біль, що помножується уявою і поширюється сотнями відголосків.
Він докоряв собі, умовляв не піддаватися співчуттю, і співчуття слухало його, похнюпивши голову, наче було в чомусь винне. Співчуття знало, що зловживає своїми правами, але потихеньку таки робило своє, аж п’ятого дня після Терезиного від’їзду Томаш заявив директорові клініки (тому, який весь час телефонував йому до Праги після російського вторгнення), що він негайно має повернутися на батьківщину. Томашеві було соромно. Він знав, що директор вважатиме його поведінку безвідповідальною і непростимою. Йому кортіло в усьому звіритися директорові й розповісти про Терезу та лист, який вона лишила на столі. Але він не зробив цього. У Терезиному вчинку той вбачав би лише ознаки істеричної поведінки. А Томаш не міг допустити, щоби про Терезу думали недобре.
Директор справді дуже засмутився.
Томаш звів плечима і сказав:
— Es muss sein. Es muss sein.
To був натяк. Остання частина останнього Бетховенового квартету написана за цими двома мотивами:
