Через неї він повернувся до Чехії. Це фатальне рішення ґрунтувалося на такому випадковому коханні, що його могло б і не бути, якби сім років тому Томашевого начальника не спіткало запалення того клятого нерва. І ця жінка, втілення цілковитої випадковості, тепер лежала поруч із ним і глибоко дихала уві сні.
Було вже пізно. Томаш відчував, що в нього починає боліти у шлунку, як бувало завжди, коли він опинявся у стані крайньої напруги.
Раз чи два Терезин подих змінився коротким хропінням. Томаш не відчував ніякого співчуття. Відчував лише одне: тягар у шлунку і відчай від того, що повернувся.
Частина друга
Душа і тіло
1
Марно було б авторові претендувати на те, що його герої існували насправді. Народилися вони не з материнського лона, а з кількох промовистих фраз або ж із ключової ситуації. Томаш постав із фрази «Einmal ist Keinmal», а Тереза — з бурчання в череві. Коли вона вперше переступила поріг Томашевого помешкання, в неї раптом забурчало в животі. Нічого дивного в тім не було: вона ні снідала, ні вечеряла, вранці з’їла тільки сендвіч на пероні, перші ніж сісти в потяг. Перейнявшись своєю зухвалою мандрівкою, вона й про їжу забула. Та якщо не дбаєш про своє тіло, то згодом стаєш його жертвою. Що то за жах був, чути, як озиваються твої нутрощі, коли стоїш перед Томашем! Вона мало не заплакала. Та, на щастя, Томаш обійняв її, і Тереза забула про голос у своєму череві.
2
Отож Тереза народилася зі ситуації, що брутально виводить на світ божий непримиренну дуальність тіла й душі, цей засадничий людський досвід.
Колись, за сивої давнини, людина з подивом прислухалася до ритмічного гупання, яке долинало з глибини її грудей, і думала собі, що ж ото воно може означати. Не могла вона ототожнювати себе з тілом, що було їй таке чуже і невідоме. Тіло було кліткою, а всередині тієї клітки ховалося те, що дивилося, слухало, жахалося, думало і дивувалося; оте щось, яке залишалося, коли відняти від нього тіло, була душа.
Звісно, сьогодні тіло вже перестало бути таїною, у грудях калатає серце, усі це знають, а ніс — це просто кінець рурки, яка стирчить назовні, щоб усотувати в легені кисень. Обличчя — просто панель приладів, де відображаються всі тілесні механізми: травлення, зір, слух, дихання, мислення.
Відколи людина може називати частини свого тіла, те тіло менше її турбує. Відтепер відомо і те, що душа — це тільки діяльність сірої речовини мозку. Дуальність душі й тіла маскується науковою термінологією; сьогодні це вже стало старомодним забобоном, з якого всі кепкують.
Але досить закохатися до нестями і раптом почути, як у тебе бурчить у тельбухах, як та лірична ілюзія наукової ери, єдність душі й тіла, відразу ж розвіюється.
З
Вона намагалася побачити себе через тіло. Тому довгими годинами простоювала перед люстром. А оскільки боялася, що її застукає за цим ділом мати, то кожен погляд, який на себе кидала, носив відбиток потаємної розпусти.
Не марнославство тягнуло її до дзеркала, а подив від того, що в ньому Тереза відкриває своє Я. Вона забувала, що перед нею постає приладова панель тілесних механізмів. Вірила, що бачить свою душу, яка відбивається у рисах її обличчя. Забувала, що ніс — це кінець рурки для всотування повітря до легень. Вона бачила в нім непомильне відображення своєї натури.
Довго вона розглядала його, і найчастіше її засмучувало те, що у своєму обличчі помічала материні риси. Тоді починала ще затятіше вглядатись у себе й намагалася докласти всіх зусиль, щоб абстрагуватися від материної фізіономії, геть-чисто відсторонитися від неї і лишити тільки те, що належало їй. І коли їй з цим щастило, наставало наче сп’яніння: на поверхні тіла зринала душа, наче суднова залога, що вибігає з глибин трюму, заповнює палубу, махає руками до неба і виспівує на всі голоси.
4
Мені часом здавалося, ніби вона не лише фізично скидалася на матір, а й усе життя її було продовженням материного життя, десь так, як ото куля, що біжить більярдним полем, продовжуючи поштовх гравцевої руки.