Наше щоденне життя бомбардують випадковості, точніше, випадкові зіткнення людей і подій, що звуться збігами обставин. Збіги обставин настають, коли воднораз відбуваються дві неочікувані події і, заразом коли вони перетинаються: Томаш з’явився в шинку тієї миті, коли радіо заграло Бетховена. Здебільшого ті збіги обставин проходять геть непомітно. Якби за столом сидів місцевий різник, Тереза і не зауважила б, що радіо грає Бетховена (хоч зустріч Бетховена і різника була б цікавим збігом). Та народження любові розбудило в ній відчуття краси, й вона ніколи не забуде цієї музики. Вона розчулюватиметься щоразу, як її чутиме. Усе, що діятиметься довкола неї тієї миті, буде оточене ореолом тієї музики і стане прегарне.
На початку тієї грубенької книги, яку тримала Тереза під рукою, коли прийшла до Томаша, Анна зустрічає Вронського за дивних обставин. Вони стоять на пероні вокзалу, де хтось допіру потрапив під потяг. Наприкінці роману під потяг кидається Анна. Ця симетрична композиція, де той самий мотив з’являється і на початку, й наприкінці роману, може здаватися занадто «романною». Що ж, можу погодитися, та лише за умови, що романне не означає для вас «вигадане», «штучне», «непов’язане з життям». Адже так і складається людське життя.
Воно складається як музична партитура. Людина, яку спонукає відчуття краси, обертає випадкову подію (музику Бетховена, смерть на вокзалі) мотивом, який потім вписується у партитуру її життя. Вона повертатиметься до нього, повторюватиме його, змінюватиме, розвиватиме, переноситиме, як ото композитор тему своєї сонати. Анна могла покласти край своєму життю зовсім іншим способом. Але мотив вокзалу і смерті, цей незабутній мотив, пов’язаний із народженням кохання, у мить відчаю приваблював її своєю похмурою красою. Сама того не тямлячи, людина творить своє життя згідно із законами краси навіть у найглибшій безодні відчаю.
Не можна закидати романові те, що він зачарований таємничими зустрічами випадковостей (наприклад, зустрічами Вронського, Анни, перону і смерті або зустрічами Бетховена, Томаша, Терези і чарки коньяку), та можна з цілковитими підставами закидати людині, що вона сліпа на ці випадковості в повсякденному житті і в такий спосіб утрачає свій вимір краси.
12
Заохочена птахами випадковості, що сідали їй на плечі, Тереза взяла тиждень відпустки і, ні слова не сказавши матері, сіла в потяг. Раз за разом заходила до вбиральні поглянути у дзеркало і вблагати свою душу, щоб цього вирішального дня вона ні на мить не покидала палуби її тіла. Дивлячись так на себе, вона злякалася: їй здалося, що в горлі пече. Невже цього вирішального дня вона, не дай Боже, заслабне?
Але відступати було нікуди і ніяк. Вона зателефонувала йому з вокзалу, і тієї миті, коли відчинилися двері, почула, як у животі в неї раптом голосно забурчало. Їй стало соромно. Так, наче в череві сиділа мати і кепкувала з неї, щоб зіпсувати побачення.
Спершу подумала, що він витурить її за двері через те бурчання в животі, але він натомість обняв її. Була така вдячна, що він не звертає уваги на ті звуки в її тельбухах, що цілувала його особливо пристрасно, аж очі їй затягло млою. Уже за хвилю почали кохатися. Вона аж кричала з утіхи. Натоді вже мала гарячку. Її здолав грип. Війстя рурки, що подавала повітря в легені, було заповнене слизом і почервоніло.
Потім вона приїхала ще раз, із тяжкою валізою, куди запхала всі свої лахи, пообіцявши собі ніколи більше не повертатися в те кляте містечко. Він сказав, щоб вона завітала до нього наступного дня увечері. Ніч вона провела в дешевому готелі. Уранці здала валізу до вокзального сховку і цілий день вешталася вулицями Праги з «Анною Кареніною» під пахвою. Увечері подзвонила до нього у двері, й він відчинив; книжку не випускала з рук, наче то був квиток для входу до Томашевого світу. Розуміла, що посвідкою може бути тільки ця жалюгідна перепустка, і від того їй хотілося плакати. Щоб не заплакати, галасувала, багато балакала і сміялася. Але, як і того разу, щойно переступила поріг, він обняв її, і вони почали кохатися. Тереза поринула в імлу, де нічого не було видно і лунав тільки її крик.
13
Не було це хекання, не було харчання, а був справжнісінький вереск. Вона лементувала, аж Томаш одхилявся від її обличчя, наче від того лементу могли порепатися його барабанні перетинки. Той крик не був виразом чуттєвості. Чуттєвість — це максимальна мобілізація свідомості: людина пильно стежить за партнером і чує кожен його звук. А Терезин лемент, навпаки, мав на меті знечулити свідомість, щоб вона не могла ні чути, ні бачити. Несамовито лементував у ній наївний ідеалізм кохання, що хотів скасувати всі суперечності, зруйнувати дуальність душі й тіла і, може, навіть скасувати час. Чи заплющені були її очі? Ні, але вони нікуди не дивилися, втупившись у стелю, і тільки вряди-годи вона шалено хитала головою то туди, то сюди.