Але який сенс був у тому, що Томаш убивав їх пострілами з револьвера і вони падали мертві в басейн?
Оті жінки, які раділи від того, що всі вони однакові і їх не відрізнити одна від одної, насправді святкували свою прийдешню смерть, що зробить їхню схожість абсолютною. Вони радісно сміялися від кожного пострілу з револьвера і, поки тіло поволі поринало у воду, співали ще гучніше.
Але чому стріляв Томаш і чому хотів він убити Терезу?
Бо це він долучив Терезу до тих жінок. Ось що повинен був сказати Томашеві той сон, бо Тереза не вміла сказати це йому сама. Вона прийшла жити до нього, щоб утекти з материного світу, де всі тіла були рівні. Вона прийшла жити з ним, щоб тіло її стало єдине і незамінне. А він поставив знак рівності поміж нею та іншими жінками: він і цілував їх однаково, й пестив однаково, і не бачив жодної, жоднісінької різниці поміж Терезиним тілом та іншими тілами. Отак він відправив її в той світ, з якого, як вона вважала, їй уже пощастило вирватися. Він послав її крокувати голою разом з іншими голими жінками.
16
Їй снилося три серіали снів поспіль. Перший, у якому дуріли коти, свідчив про те, що їй тяжко живеться на світі. У другому демонструвалися нескінченні епізоди її страти. В останньому йшлося про її життя у позасвітах, де приниження стало її постійним станом. Її марення не потрібно було тлумачити. Обвинувачення на адресу Томаша були такі очевидні, що він лише мовчав і, похнюпившись, пестив Терезину руку.
Звісно, ті сни були промовисті, але були вони ще й прекрасні. Цього аспекту не врахував Фройд у своїй теорії снів. Сон — це не лише повідомлення (чи навіть зашифроване повідомлення), а й естетична діяльність, гра уяви, і сама вже ця гра є цінністю. Сон — це доказ того, що уявляти, марити тим, чого не було, є засадничою потребою людини. Отут і криється підступна загроза марення. Якщо воно негарне, то може хутко забутися. Але Тереза постійно поверталася до своїх снів, прокручувала їх подумки, обертала їх легендами. Томаш жив під гіпнотичним чаром тривожної краси Терезиних снів.
— Терезо, люба моя, таке враження, наче ти віддаляєшся від мене. Куди хочеш подітися? Ти щодня мариш про смерть, наче тобі справді кортить піти… — сказав він якось, коли вони сиділи в барі.
Був білий день, розум і воля знову брали гору. Крапля червоного вина помалу стікала скляним келихом, і Тереза сказала:
— Томаше, я вже нічого не можу. Я все розумію. Я знаю, що ти кохаєш мене. Знаю, що твоя невірність — ніяка не трагедія…
Вона закохано дивилася на нього, але боялася ночі, яка мала настати, боялася своїх снів. Життя її було розітнуте надвоє. Вона була ставкою у боротьбі ночі й дня.
17
Той, хто хоче весь час більшого, повинен очікувати, що настане такий день, коли в нього піде обертом голова. А що таке запаморочення? Страх, що впадеш? То чому ж тоді в нас паморочиться голова на оглядовому майданчику, обгородженому поручнями? Запаморочення — це дещо інше, ніж страх перед падінням. Це голос порожнечі, що зяє під нашими ногами, вабить нас і чарує, бажання упасти, від якого ми з жахом відбиваємося.
Процесія голих жінок довкола басейну, трупи у катафалку, які тішаться тим, що Тереза мертва, як і вони, — все це було оте «внизу», яке так жахало її, від якого вона вже якось утекла, але воно таємниче вабило. Це було її запаморочення: вона чула солоденький (майже втішний) поклик відмовитися від свого призначення і від душі. Це був поклик до солідарності з бидлом, і часом, коли вона почувалася слабкою, їй кортіло відгукнутися на той поклик і повернутися до матері. Хотілося відкликати залогу з палуби своєї душі, опуститися вниз, сісти поміж материними подругами і реготатися, коли якась із-поміж них гучно пердне, крокувати голяка довкруг басейну і виспівувати.
18
Звісно, перед тим як покинути родину, Тереза боролася зі своєю матір’ю, та не забуваймо, що заразом вона й любила її нещасною любов’ю. Вона зробила б що завгодно для своєї матері, аби лиш та попросила її про це ніжним голосом. І зібралася вона на силі, щоб піти від неї, тому що жодного разу не почула того ніжного голосу.
Коли мати збагнула, що агресивність на її доньку не діє, то почала писати до Праги жалісливі листи. Скаржилася на чоловіка, на свого начальника, на здоров’я, на дітей, казала, що Тереза єдина рідна душа на білому світі. Терезі здалося, ніби вона врешті почула той ніжний голос, про який мріяла двадцять років, і їй закортіло повернутися. Тим більше хотілося це вчинити, бо вона почувалася слабкою. Завдяки Томашевій невірності збагнула раптом своє безсилля, і це відчуття безсилля породило запаморочення, нестримне бажання падати в порожнечу.