3
Багато років я думаю про Томаша. Та лише з огляду на ці роздуми вперше побачив його по-справжньому. Побачив, як стоїть він перед вікном свого помешкання, втупившись у стіну будинку, розташованого на протилежному кінці двору, і не знає, що вдіяти.
Він познайомився з Терезою тижнів зо три тому в невеличкому чеському містечку. Разом вони пробули насилу годину. Вона провела його на вокзал і зачекала, поки він сяде у потяг. Днів за десять по тому приїхала до нього у Прагу. Вони кохалися того ж таки дня. Уночі в неї почалася гарячка, і вона цілий тиждень пролежала в нього з грипом.
Він відчув незбагненну любов до цієї дівчини, з якою ледве був знайомий. Йому здавалося, наче це дитина, яку поклали до просмоленого кошика і пустили за водою, щоби він підібрав її коло берега свого ліжка.
Вона пробула в нього з тиждень, а потім, одужавши, повернулася до того містечка, де мешкала, за двісті кілометрів від Праги. Отут і настала та мить, про яку я щойно казав і в якій вбачаю ключ до Томашевого життя. Він стоїть коло вікна, втупившись у стіну будинку, розташованого на протилежному кінці двору, й думає собі: «Чи варто запропонувати їй перебратися до Праги?» Ця відповідальність лякає. А що, як він запросить її до себе, і вона відразу ж приїде і запропонує йому все своє життя. А може, потрібно відмовитися від неї? Тоді Тереза залишиться кельнеркою у провінційній кав’ярні, й він уже ніколи не побачить її.
То хоче він, щоб вона приїхала до нього чи ні?
Він дивиться у двір, втупившись у стіну протилежного будинку, і шукає відповіді.
Знову і знову згадує він образ цієї жінки, що лежить у нього на дивані; нікого не нагадувала вона йому з його минулого життя. Ні коханкою вона не була, ні дружиною. То була дитина, яку він дістав із просмоленого кошика і поклав на березі свого ліжка. Вона заснула. Він опустився коло неї навколішки. Її гарячковий подих пришвидшився, Томаш почув, як вона тихенько застогнала. Притулив своє обличчя до її лиця і прошепотів декілька заспокійливих слів у її сон. За мить здалося, ніби її подих став спокійніший, і її обличчя несамохіть притулилося до його щоки. На своїх вустах він відчув кислуватий дух лихоманки і вдихнув його, наче хотів пройнятися довірливістю її тіла. Тоді уявив собі, наче вона в нього вже багато літ і що вона помирає. І зрозумів, що не переживе її смерті. Він укладеться поруч, щоб теж померти. Томаш заховав своє лице в подушку біля неї і довго так залишався.
Тепер він стоїть коло вікна і згадує ту мить. Що ж, як не кохання прийшло оце до нього, щоб заявити про себе?
Та чи було це коханням? Він запевнив себе, що хотів померти біля неї, і те почуття було вочевидь перебільшене: адже він бачив її тільки вдруге в житті! Чи, може, то була істерична реакція чоловіка, який, відчувши в глибині душі нездатність любити, почав сам перед собою корчити комедію кохання? І підсвідомість його була така підступна, що задля тієї комедії обрала жалюгідну провінційну подавальницю, яка не мала жодного шансу ввійти в його життя!
Він дивився на брудні стіни, що оточували дворище, і не знав, істерія то була чи кохання.
І в тій ситуації, коли справжній чоловік почав би негайно діяти, він докоряв собі за вагання й за те, що позбавив найчудовішу мить свого життя (він стоїть навколішки біля узголів’я молодої жінки, певний, що не зможе пережити її смерті) будь-якого значення.
Отак він дошкуляв собі докорами, аж подумав, що це нормально, коли він не знає, що йому хочеться: ніколи не можна знати, що треба хотіти, адже життя одне й не можна ні порівняти його з попередніми життями, ні виправити в життях наступних.
То що ж ліпше: бути з Терезою чи залишатися самому?
Немає ніякого способу перевірити, яке рішення краще, бо немає ніякого порівняння. Адже переживаєш усе вперше і без підготовки. Наче той актор, що виходить на сцену без репетиції. Але чого ж варте життя, якщо перша його репетиція і є саме життя? Тим-то життя завжди скидається на ескіз. Проте навіть «ескіз» — неточне слово, бо то начерк чогось, підготовка картини, натомість ескіз нашого життя — це ескіз до нічого, начерк без картини.
Томаш подумки повторив німецьке прислів’я: einmal ist keinmal, тобто один раз — однаково, що ніколи. Мати змогу прожити тільки одне життя — однаково, що ніколи не жити.
4
Аж якось у перерві поміж двома операціями медсестра погукала його до телефону. У слухавці почув Терезин голос. Вона телефонувала з вокзалу. Він зрадів. Як на лихо, того вечора мав побачення, тож сказав їй, щоб прийшла наступного дня. Поклавши слухавку, почав докоряти собі, що не запросив її відразу. Ще можна було скасувати те побачення! Він подумав, що ж робитиме Тереза в Празі отих тридцять шість годин до їхньої зустрічі, і йому закортіло сісти в авто і податися шукати її на вулицях міста.