— Я дуже вдячна вам, — щиро відказала Тереза, зрозумівши, що та жінка справді прагне їй допомогти. Але потім додала: — Навіщо мені фотографувати кактуси?
Їй аж недобре стало, коли подумала, що доведеться робити те саме, що й у Празі: боротися за посаду, за кар’єру, за публікацію кожної світлини. У неї не було ні крихти честолюбства. Все, що вона хотіла, це вирватися з материного світу. Авжеж, тепер їй стало зрозуміло: вона старанно засвоїла професію фотографа, але з таким самим старанням могла працювати і в іншій царині, адже фотографування було тільки способом доскочити більшого і жити з Томашем.
Вона сказала:
— Знаєте, мій чоловік — лікар і може мене цілком забезпечити. Я не маю потреби заробляти на хліб фотографуванням.
— Не розумію, як ви можете відмовлятися від фотографування, якщо робите такі чудові світлини! — відказала фотомисткиня.
Звісно, фотографії періоду вторгнення — то була зовсім інша річ. Вона робила їх не заради Томаша, а тому, що до цього спонукала її пристрасть. Не пристрасть до мистецтва, а шал ненависті. Але та ситуація більш не повториться. Та й ті світлини, що їх робила вона з пристрасті, нікому вже не потрібні, тому втратили актуальність. Актуальні були лише кактуси. А кактуси її не цікавили.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала вона. — Але я волію сидіти вдома. Мені не потрібно працювати.
— І вас задовольняє те, що ви сидите вдома? — запитала фотомисткиня.
Тереза раптом розізлилася.
— Моє життя — це мій чоловік, а не кактуси.
— Ви хочете сказати, що ви щасливі? — теж трохи роздратовано запитала фотомисткиня.
— Авжеж, я щаслива! — із такою самою роздратованістю відповіла Тереза.
Фотомисткиня сказала:
— Жінка, яка таке каже, трохи…
— Обмежена? — докинула Тереза.
Фотомисткиня опанувала себе і закінчила:
— Ні, не обмежена. Старомодна.
— Правда ваша, — замислено відказала Тереза. — Те саме каже і мій чоловік.
26
Але Томаш цілі дні збував у лікарні, й вона залишалася вдома сама. Добре, що ще був Каренін, вона могла довгенько гуляти з ним! Повернувшись додому, сідала за підручники німецької і французької. Але її охоплювала туга, й вона не могла зосередитися. Часто згадувала ту промову, що її виголосив Дубчек по радіо після повернення із Москви. Не дуже пам’ятала, що він там казав, та в її вухах стояв його уривчастий голос. Вона думала про нього: чужі вояки заарештували його, спільника суверенної держави, вони його вивезли, тримали кілька днів десь у горах в Україні, дали йому зрозуміти, що розстріляють, як ото вчинили із його угорським попередником Імре Надем дванадцять років тому, потім перевезли до Москви, звеліли йому помитися, поголитися, вбратися, надіти краватку, сказали, що не поведуть на шибеницю і що він може знову вважати себе головою держави, звеліли йому сісти за стіл напроти Брежнєва і змусили розпочати переговори.
Повернувся він принижений і звернувся до приниженого народу. Його принизили так, що він не міг навіть говорити. Тереза ніяк не могла забути тих прикрих пауз посередині його фраз. Він був знесилений? Хворий? Може, під впливом наркотиків? Чи просто у відчаї? Навіть якщо від Дубчека нічого не залишиться, то залишаться після нього ці довгі прикрі паузи, коли йому забивало дух, коли він ловив ротом повітря, а всі слухали, припавши до приймачів. У тому мовчанні був увесь жах, що звалився на країну.
То був сьомий день вторгнення, вона слухала ту промову в редакції щотижневика, що за ті дні став рупором опору. Тієї хвилі всі, хто слухав Дубчека, ненавиділи його. Гнівалися за той клятий компроміс, на який він погодився, їх принижувало його приниження, ображала його слабкість.
А тепер, у Цюриху, думаючи про ту мить, Тереза не почувала зневаги до Дубчека. Слово «слабкість» уже не було вироком. Коли людина стикається із більшою силою, вона завжди слабка, навіть якщо має таке атлетичне тіло, як у Дубчека. Та слабкість, що здавалася такою нестерпною, такою огидною, слабкість, що вигнала його з країни, раптом привабила її. Збагнула, що належить до табору слабких, до країни слабких, і що повинна бути вірна їм якраз тому, що вони слабкі й що хапають ротом повітря посеред фраз.
Та слабкість вабила її, мов запаморочення, адже вона і сама була слабка. Вона знову ревнувала, її руки почали тремтіти. Томаш помітив це і вдався до звичного жесту: взяв її руки у свої долоні, щоб заспокоїти, і стиснув пальці. Вона їх висмикнула.