То чому ж він щодня повторює собі, що подруга його покине?
Цьому я можу дати тільки одне пояснення: кохання для нього було не продовженням його суспільного життя, а його антиподом. Воно означало для нього бажання здатися на добру волю і ласку коханої людини. Той, хто здається іншому, як ото вояк у полон, повинен уже наперед відкинути будь-яку зброю. І, позбувшись її, не може позбутися й думки про те, коли ж йому завдадуть удару. Тому можна сказати, що кохання для Франца було постійним очікуванням удару, який мав його спіткати.
Поки він отак сумував, його подруга відклала пензлі і вийшла з кімнати. Повернулася вона з пляшкою вина. Мовчки відкоркувала її й наповнила дві склянки.
Він відчув таке полегшення, наче гора впала з пліч, і подумав, який же він кумедний. Слова «Волію Женеву» не означали, що вона не хоче кохатися з ним, а навпаки, те, що їй набридло обмежувати хвилини їхнього кохання коротким перебуванням у чужих містах.
Вона підняла склянку й одним духом вихилила її. Франц підняв свою і теж випив. Він, звісно, був страшенно радий, що відмова податися до Палермо насправді була запрошенням покохатися, та незабаром трохи пошкодував: його подруга вирішила порушити правила чистоти, які він запровадив у їхньому спілкуванні; вона не розуміла тих відчайдушних зусиль, яких він докладав, щоб захистити їхнє кохання від банальності й максимально відмежувати його від подружнього ліжка.
Його відмова спати з коханкою у Женеві насправді була покарою, якої він завдав собі за те, що був одружений з іншою.
Ця ситуація була для нього гріхом або ж пороком. Про любовні стосунки з дружиною і мови не могло бути, та вони все ж таки спали в одному ліжку, кожної ночі будили одне одного хрипким подихом і чули запахи своїх тіл. Він волів би спати сам, та спільне ліжко залишалося символом шлюбу, а символи, як відомо, чіпати не можна.
Укладаючись до ліжка поруч із дружиною, він щоразу думав про подругу, про те, як вона уявляє собі зараз, що він лягає разом із дружиною. Щоразу від тієї думки йому ставало соромно; тим-то і намагався створити більше простору поміж тим ліжком, де спав із дружиною, і тим, де спав із коханкою.
Сабіна налила ще склянку вина, випила і, не кажучи й слова, з якось чудернацькою байдужністю, наче Франца й геть тут не було, поволі скинула блузку. Поводилась, як ото учениця театральної школи, що повинна зіграти сценку, де вона сама і ніхто її не бачить.
Лишилася у спідниці й ліфчику. Потім, наче згадавши, що в кімнаті хтось є, спрямувала на Франца довгий погляд.
Той погляд збентежив, бо він його не розумів. Поміж коханцями швидко запроваджуються неусвідомлені правила гри, що мають силу закону, і порушувати їх не можна. Погляд, що його вона кинула допіру на нього, виходив за межі тих правил; він не мав нічого спільного з поглядами і жестами, що зазвичай передували їхнім обіймам. Не було в тому погляді ні виклику, ні грайливості, було радше якесь запитання. Тільки Франц нічого не тямив у запитанні, що його ставив цей погляд.
Вона скинула спідницю. Узяла його за руку й обернула обличчям до великого дзеркала, що стояло під стіною за кілька кроків від них. Не випускаючи його руки, тим самим допитливим поглядом розглядала в дзеркалі то себе, то його.
Долі, біля дзеркала, стояла підставка з надітим на неї чорним котелком. Вона нахилилася, взяла той котелок і наділа собі на голову. Відображення у дзеркалі відразу ж змінилося: там видно було жінку в спідній білизні, вродливу, недоступну, безпристрасну, з котелком на голові, що геть їй не пасував. За руку вона тримала чоловіка в сірому костюмі з краваткою.
Він знову з подивом подумав, що дуже погано знає свою коханку. Вона роздягнулася не для того, щоб запросити його до кохання, а щоб зіграти з ним чудернацьку сценку, такий собі інтимний гепенінг лише для них двох. Зрозумівши і погодившись із тим, він усміхнувся.
Подумав, що вона теж усміхнеться, але очікування його не справдилося. Вона не випускала його руки і кидала погляд у дзеркало то на нього, то на себе.
Тривалість тієї гри вже переходила межі. Франц вважав, що цей фарс (гарний, звісно, він погоджувався з тим) триває вже трохи задовго. Делікатно узяв котелок двома пальцями, усміхнувшись, скинув його зі Сабіниної голови і надів на підставку. Наче стер гумкою вуса, які намалював шибеник на іконі Діви Марії.
Кілька секунд вона стояла непорушно, розглядаючи себе у дзеркалі. Потім Франц почав її ніжно цілувати. І знову попросив супроводжувати його упродовж кількох днів у Палермо. Цього разу вона погодилася без будь-яких відмовок, і він пішов собі.
До нього повернувся добрий гумор. Женева, яку він усе своє життя проклинав за те, що вона була для нього метрополісом нудьги, тепер здавалася йому красивою і повною пригод. Він обернувся і глянув на засклену стіну майстерні. Минали останні тижні весни, було спекотно, і всі вікна були затулені смугастими шторами. Франц дістався до парку; над верховіттями дерев плавали вдалині позолочені куполи православної церкви, що скидалися на гарматні ядра, які невидима сила затримала в момент падіння, і вони так і зависли вгорі. Це було гарно. Франц спустився до набережної, щоб сісти на катер і дістатися до правого берега, де він мешкав.