2
Сабіна лишилася сама. Знову стала перед дзеркалом. Вона і досі була у спідній білизні. Наділа котелок і довго розглядала себе, дивуючись, що її стільки років переслідує та сама втрачена мить.
Якось багато років тому до її майстерні прийшов Томаш, і його увагу привернув той котелок. Він надів його і дивився у дзеркало, що, так само, як і зараз, стояло під стіною і в її празькій майстерні.
Йому кортіло побачити там, яким би він міг бути мером у маленькому містечку минулого століття. Потім, коли Сабіна почала поволі роздягатися, надів їй на голову той котелок. Обоє стояли перед люстром. Вони завжди роздягалися перед ним, розглядаючи своє відображення. Вона була у спідній білизні, а на голові той котелок. Потім зрозуміла, що те видовище збуджує їх обох.
Як це стало можливе? Щойно той котелок на голові був жартом. То що, від комічного до еротичного один крок?
Авжеж. Дивлячись на себе у дзеркало, спершу вона бачила тільки бурлескну ситуацію; та згодом комічне потонуло в збудженні: котелок уже перестав бути жартом, обернувшись насильством; насильством над Сабіною, над її жіночою гідністю. Вона бачила себе в люстрі, з голими ногами, у трусиках, крізь які просвічував трикутник між ногами. Білизна увиразнювала чар її жіночності, а твердий чоловічий фетровий капелюх знищував її, нівечив, робив кумедною. Томаш стояв поруч із нею вбраний, і з того випливало, що видовище, яке вони обоє спостерігали у дзеркалі, врешті здавалося не жартом (адже й він мав би стояти в білизні й котелку), а радше приниженням. Замість того, щоб відкинути це приниження, вона гордо і зухвало демонструвала його, наче дозволяла себе прилюдно ґвалтувати, аж, не в змозі вже витерпіти, повалила Томаша додолу. Котелок упав з її голови й покотився під стіл; тіла їхні сплелися на килимі біля дзеркала.
Повернімося ще раз до того котелка.
Передовсім то був невиразний спогад про забутого діда, мера маленького чеського містечка минулого століття.
По-друге, той капелюх належав Сабіниному батькові. Після похорону її брат загарбав собі все батькове майно, і з гордощів вона рішуче відмовилася боротися за свої права. Тільки іронічно заявила, що візьме той котелок, єдину річ, яку вона успадкувала від батька.
По-третє, то був реквізит еротичних ігор із Томашем.
По-четверте, то був символ її самобутності, яку вона культивувала навмисне. В еміграцію вона не могла взяти багато одягу, то, прихопивши зі собою цю чималеньку і непотрібну штукенцію, мусила відмовитися від багатьох корисних речей.
По-п’яте, за кордоном той котелок став об’єктом сентиментальності. Їдучи побачитися в Цюриху з Томашем, вона узяла зі собою капелюх і наділа, коли відчиняла йому двері готельного номера. І тоді сталося те, чого вони й не очікували. Той котелок не був ні кумедний, ні збудливий — він був просто пам’яттю про минуле. Обоє розчулилися. Кохались, як ніколи досі: не було вже місця для непристойних сцен, адже та зустріч стала не продовженням еротичних ігор, коли вони щоразу вигадували якусь нову витівку, а підсумком часу, піснею на згадку про їхнє минуле, чуттєвим висновком несентиментально! історії, що губилася у темряві часу.
Котелок став мотивом музичної партитури, якою було Сабінине життя. Той мотив повторювався знову і знову, щоразу набуваючи іншого значення; ті мотиви струмували котелком, наче вода річковим руслом. І можна сказати, що то було Гераклітове русло: «Не можна двічі ввійти до тієї самої річки». Котелок був ложем річки, і Сабіна бачила, як щоразу там біжить інша ріка, інша семантична ріка: та сама річ щоразу набувала іншого значення, але це значення (як ото відлуння чи ціла низка відлунь) відбивало всі попередні сенси. Прожите щоразу звучало дедалі багатшою гармонією. Вони розчулювалися в готельному номері в Цюриху виглядом того котелка і кохалися майже в сльозах, бо та чорна річ була не лише згадкою про їхні любовні ігри, то була і пам’ять про Сабіниного батька і про діда, який жив ще за тої пори, коли не було ні автомобілів, ні літаків.