Зрада. Змалку батько і вчитель у школі товчуть нам, що це найгірше, що можна собі уявити. Але що таке зрадити? Зрадити — це вийти за межі. Вийти за межі й податися в невідомість. Сабіна не знала нічого ліпшого, ніж податися в невідомість.
Вона вступила до Академії мистецтв, але їй не дозволили писати, як Пікассо. Треба було обов’язково практикувати те, що звалося соціалістичним реалізмом, і в Академії мистецтв малювали портрети вождів комуністичної партії. Її прагнення зрадити батька так і лишилося непогамоване, адже комунізм — то був іще один батько, так само суворий і обмежений, що забороняв кохання і (пора була нелегка!) Пікассо. Вона побралася із одним пересічним празьким актором лише тому, що його всі вважали ексцентричною особою й обидва батька його й на поріг не пустили б.
Потім померла мати. Приїхавши після похорону до Праги, вона отримала телеграму: батько так засумував за матір’ю, що завдав собі смерті.
Її посіли докори сумління: хіба недобре було, що батько малював квіти у вазі й не любив Пікассо? Хіба не можна було зрозуміти його страхів, що донька завагітніє у чотирнадцять років? Хіба це так смішно, що чоловік не може жити на світі без дружини?
Її знову охопило бажання зрадити — зрадити свою первинну зраду. Вона заявила чоловікові (тепер вона вже не вважала його ексцентричною особою, радше нікчемним п’яничкою), що кидає його.
Але якщо зрадив Б задля того, щоб зрадити А, то це ще не означає, що ти примирився з А. Життя розлученої художниці нітрохи не схоже на життя її зраджених батьків. Перша зрада непоправна. Вона викликає ланцюгову реакцію, й відбувається ціла низка зрад, кожна з яких віддаляє нас від початкової зради.
МУЗИКА
Для Франца це мистецтво, що межує з п’янливою, майже діонісійською красою. Можна бути в захваті від роману чи картини, але п’яніти можна від Дев’ятої симфонії Бетховена, від сонати для двох фортепіано й ударних інструментів Бартока чи від співу «Бітлз». Франц не проводить розмежування поміж великою і легкою музикою. Те розмежування видається йому лицемірним і старомодним. Він любить і рок, і Моцарта.
Для нього музика — це визволителька: вона позбавляє його самоти і замкненості, бібліотечної куряви, відчиняє в тілі ті двері, крізь які душа може вийти у світ і брататися з людьми. Він любить танцювати і шкодує, що Сабіна не ділить із ним цього захоплення.
Вони вечеряють у ресторані, й гучномовець супроводжує той обід голосною ритмічною мелодією.
Сабіна каже:
— Це зачароване коло. Люди глухнуть, тому вмикають музику дедалі гучніше. Та оскільки вони втрачають слух, то їм нічого іншого не залишається, як вмикати її ще гучніше.
— Ти не любиш музики? — запитав Франц.
— Ні, — відказала Сабіна і докинула: — Може, якби я народилася за іншої епохи… — вона подумала про добу Йоганна Себастьяна Баха, коли музика нагадувала розквітлу троянду на засніженому полі безгоміння.
Галас під личиною музики переслідує її ще змолоду, коли вона була студенткою Академії мистецтв і доводилося всі канікули переводити на молодіжній будова, як казали тоді. Студенти мешкали в гуртожитках і працювали на будівництві доменних печей. Від п’ятої години ранку до дев’ятої вечора гучномовці випльовували гучну музику. Їй хотілося плакати, але музика була весела і від неї не можна було ніде сховатися: ні в туалеті, ні в ліжку під ковдрою, тому що гучномовці висіли скрізь. Музика була немов собача тічка, яку нацькували на неї. Думала собі, що тільки в комуністичному світі панує це варварство музики. За кордоном вона побачила, що перетворення музики на гамір — планетарний процес, який запроваджує людство в історичну фазу цілковитого звиродніння. Тотальний характер цього звиродніння знаходив вираз передовсім у постійній присутності звиродніння акустичного: автомобілі, мотоцикли, електрогітари, відбійні молотки, динаміки, сирени. Не забариться і візуальне звиродніння.
Вони повечеряли, піднялися в номер і покохалися. Потім у Францовій голові почали бродити різні думки. Він згадав галасливу музику в ресторані й подумав: «Гамір має перевагу. У ньому не чутно слів». З молодих літ він розмовляв, писав, читав лекції, вигадував фрази, шукав формулювання, намагався їх будувати так, щоб слова не мали в собі точності, щоб сенс їхній стирався, щоб вони втрачали зміст, щоб від них залишалися тільки крихти, полова, курява, піщинки, що літали зараз у його мозку, спричиняючись до мігрені, безсоння, хвороби. І тоді йому невиразно, проте неухильно закортіло гучної музики, цілковитого гамору, втішного, радісного галасу, що огорнув би його, затопив, усе заглушив би, галасу, в якому назавжди потонув би біль, марнота, нікчемність слів. Музика була запереченням фраз, музика була протилежністю слова! Йому хотілося надовго лишитися в Сабіниних обіймах, мовчати, не казати нічого і дати змогу насолоді поєднатися з оргіастичним гуркотом музики. У тому благословенному уявному гаморі він і заснув.