СВІТЛО Й ПІТЬМА
Жити для Сабіни означає бачити. Бачення обмежене двома завадами: потужним сліпучим світлом і цілковитою пітьмою. Либонь, звідти і походить її відраза до будь-якого екстремізму. Крайнощі — це ті межі, за якими добігає краю життя, а тяжіння до екстремізму, як у мистецтві, так і в політиці, це приховане прагнення смерті.
Для Франца світло як слово означає не краєвид, який ніжно осяває сонце, а джерело світла як такого: лампу, прожектор. На думку йому спадають звичні метафори: світло істини, сліпуче світло розуму тощо.
Як і світло, вабила його до себе й пітьма. У наш час вимикати світло задля того, щоб кохатися, смішно; він знає це і залишає ввімкнутим світильник над ліжком. Просягаючи в Сабіну, він заплющує очі. Збудження, яке охоплює його, потребує пітьми. Це чиста, цілковита пітьма, без образів і видінь, вона не має ні краю, ні меж, це та нескінченність, яку кожен із нас носить у собі (авжеж, якщо шукаєш нескінченність, заплющ очі!).
Тієї миті, коли втіха розпливається його тілом, Франц розчиняється у нескінченності своєї пітьми, сам стає нескінченністю. Та що більшає чоловік у своїй внутрішній пітьмі, то дрібнішає його зовнішня подоба. Чоловік із заплющеними очима — тільки окрушина людини. Сабіна не хоче його бачити і теж заплющується. Для неї та пітьма не означає нескінченності, вона є тільки розлученням із тим, що вона бачить, запереченням того, що вона бачить, відмовою бачити.
4
Сабіна дала себе вмовити і пішла на збори земляків. Розмова знову зайшла про те, чи треба було боротися проти росіян зі зброєю в руках, чи, може, ні. Звісно, тут, під прикриттям еміграції, всі казали, що треба було боротися. Сабіна сказала:
— Що ж, повертайтеся і воюйте!
Такого не слід було казати. Добродій із густою шпакуватою чуприною, завитою гарячими щипцями в перукарні, націлив на неї вказівного пальця.
— Не кажіть так. Ви теж відповідаєте за те, що сталося. Що ви вдіяли проти комуністичного режиму? Малювали, та й годі…
Оцінка і контроль за громадянами — постійна й основна суспільна діяльність у комуністичних країнах. Щоб художникові дозволили виставити свої роботи, щоб простий громадянин здобув візу і провів свої вакації на березі моря, щоб футболіста прийняли до Національної ліги, тим людям спершу потрібно зібрати купу довідок і характеристик на себе (від будинкового доглядача, від колег із роботи, від поліції, від партійного осередку, від профспілкового комітету), і всі ці папери потім розглядають, оцінюють і підсумовують спеціально призначені для цього люди. Те, що пишеться в тих паперах, не має нічого спільного з умінням громадянина малювати чи грати у футбол, чи з його станом здоров’я і потребою відпочинку на березі моря. Ідеться тільки про те, що зветься «політичне обличчя громадянина» (що каже той громадянин, що він там собі думає, як поводиться, чи бере участь у зборах або першотравневих демонстраціях). Оскільки все (повсякденне життя, просування у службі, відпустка) залежить від того, як оцінять громадянина, всі зобов’язані (щоб увійти до складу національної футбольної команди, влаштувати виставку картин чи провести вакації на березі моря) поводитися так, щоб їх оцінили якнайвище.
Про це думала Сабіна, слухаючи того пана зі шпакуватою чуприною. Йому було начхати, чи добре грають його співвітчизники у футбол, чи мають вони талант до малярства (жоден чех ніколи не переймався, що вона там малює). Його цікавило одне: активно чи пасивно чинили вони опір комуністичному режимові, тільки спочатку чи й до сьогодні, по-справжньому чи просто задля годиться.
Як художниця, вона вміла читати обличчя і ще у Празі впізнавала фізіономії тих, котрі полюбляли перевіряти й оцінювати інших. У всіх тих людей указівний палець був довший, ніж середній, і вони завжди націлювали його на співрозмовника. Та й президент Новотний, який був на тій посаді чотирнадцять років, аж до 1968, мав точнісінько таку саму шпакувату чуприну, завиту гарячими щипцями перукаря, і міг пишатися тим, що в нього довший вказівний палець, ніж у всіх мешканців Центральної Європи.
Коли шановний емігрант почув із вуст цієї художниці, картин якої він ніколи не бачив, що він скидається на комуніста Новотного, обличчя його стало червоне, мов буряк, потім пополотніло, знову почервоніло і знову пополотніло, він хотів було щось промовити, та не сказав нічого і поринув у мовчання. Усі теж мовчали, аж поки Сабіна врешті підвелася і пішла собі.