Було їй дуже прикро, але там, на тротуарі, задумалася, чому це має вона зустрічатися із чехами? Що в неї спільного з ними? Краєвиди? Якщо запитати, що вони уявляють собі під назвою Чехія, то перед очима в них постали б розкидані образи, що не становлять ніякої цілісності.
Може, їх єднає культура? А що таке культура? Музика? Дворжак і Яначек? А якщо чех не любить музики? І чеська ідентичність одразу ж вивітрюється.
А може, славетні історичні постаті? Ян Гус? Ці люди не прочитали жодної його книжки. Єдине, що було доступне їхньому розумінню, це полум’я, слава того полум’я, в якому його спалили як єретика, слава того попелу, яким він став, тож сутність чеської душі, думала Сабіна, це лише жменька попелу, та й більш нічого. Спільні в цих людей тільки їхня поразка і докори, якими вони щедро обмінюються.
Ішла вона швидко. Дужче, ніж та суперечка з емігрантами, бентежили її власні думки. Вона знала, що несправедлива була з ними. Адже є поміж чехами й інші люди, крім цього пана із непомірно довгим пальцем. Мовчання, що запало вслід за її словами, не означало, що всі її осуджували. Людей, звісно ж, спантеличив отой раптовий вияв ненависті, те нерозуміння, що його жертвою стають усі емігранти. То чи не слід було пожаліти їх? Чому не побачила вона в них зворушливих покинутих створінь?
Відповідь ми вже знаємо: коли вона зрадила батька, життя послалося перед нею довгим шляхом зрад, і кожна нова зрада тепер вабить її як порок і як перемога. Не хоче вона бути в шерензі й не лишатиметься там! Не залишатиметься вона в ній із тими самим людьми і тими самими балачками!
Тим-то і збурила її власна несправедливість. І нічого прикрого в тому збуренні не було, навпаки, вона мала таке враження, ніби щойно здобула перемогу і їй аплодував хтось невидимий.
Але те сп’яніння незабаром заступив страх. Адже настане така пора, коли той шлях добіжить краю! І треба буде покінчити зі зрадами! Раз і назавжди треба буде зупинитися!
Був уже вечір, вона хутко простувала вокзальним пероном. Потяг на Амстердам уже подали. Шукала свій вагон. Відчинила двері купе, до яких її припровадив люб’язний провідник, і побачила Франца, що сидів на засланій укривалом полиці. Він підвівся, вітаючи її, вона обняла його і засипала поцілунками.
Мов звичайнісінькій жінці, їй кортіло сказати: «Не кидай мене, тримай мене коло себе, зроби мене служницею, будь сильний!» Але ті слова вона не могла і не вміла виголосити.
Коли він випустив її з обіймів, тільки й сказала:
— Це така втіха, що я з тобою!
Із вродженої стриманості вона не могла сказати більшого.
5
Короткий словничок незрозумілих слів (продовження)
ДЕМОНСТРАЦІЇ
В Італії чи у Франції легко знайти вирішення. Коли батьки змушують ходити до церкви, їм помщаються, вступаючи до партії (комуністичної, троцькістської, маоїстської тощо). Щоправда, Сабінин батько почав із того, що посилав її до церкви, а потім злякався і змусив вступити в комсомол.
Коли вона крокувала в першотравневій демонстрації, то не могла потрапити в ритм, і дівчина, яка йшла ззаду, сварилася і наступала їй на п’яти. А коли треба було співати, вона ніколи не знала тексту і тільки роззявляла рота, наче акторка в німому кіно. Дівчата помітили це і поскаржилися на неї. Ще змолоду ненавиділа вона будь-які демонстрації.
Франц навчався у паризькому університеті, й оскільки був надзвичайно обдарованим студентом, наукова кар’єра поставала перед ним із двадцяти років. Відтоді він знав, що все життя збуде в стінах університетського кабінету, в публічних бібліотеках, у кількох авдиторіях; думаючи про це, відчував, що задихається. Йому кортіло вийти зі свого життя, як ото виходять із помешкання надвір.
Тому, живучи в Парижі, охоче ходив на демонстрації. Так добре було щось святкувати, чогось вимагати, проти чогось протестувати, не бути самому, бути на вулицях разом із іншими. Демонстрації, що вихлюпувалися на бульвар Сен-Жермен і прямували від майдану Республіки до Кастилії, чарували його. Європа — то був Великий Похід. Похід від революції до революції, від битви до битви, завжди вперед.
Хотілося б сказати це й по-іншому: Франц вважав нереальним своє життя поміж книжками. Він мріяв про інше життя, разом із іншими жінками та чоловіками, що йшли б пліч-о-пліч із ним, про їхній галас. Він не усвідомлював, що те, що здавалося йому нереальним (самотня праця у бібліотеках), насправді було його реальним життям, а демонстрації, що їх він вважав реальністю, були тільки театральними виставами, танцями, празниками, тобто, висловлюючись інакше, маренням.