Студенткою Сабіна мешкала в університетському містечку. Першого травня всі були зобов’язані раннім ранком збиратися в місцях, де мала розпочатися демонстрація. Щоб ніхто не ухилявся, активісти з-поміж студентів перевіряли гуртожитки, щоб там і душі не лишилося. Вона ховалася у вбиральні й до кімнати поверталася лише тоді, коли всі вже йшли. Тиша панувала така, про яку вона й не мріяла. Здалеку долинала музика, яку виконували під час демонстрації. Це було так, наче ховаєшся в мушлі й чуєш, як десь далеко гримить ворожий світ.
За два роки після від’їзду з Чехії вона цілком випадково опинилася в Парижі у річницю російського вторгнення. Того дня відбувалася демонстрація протесту, і вона не могла втриматися, щоб не взяти в ній участі. Молоді французи вимахували кулаками і вигукували гасла проти радянського імперіалізму. Гасла їй подобалися, та вона з подивом зробила висновок, що нездатна вигукувати їх разом з усіма. Поміж демонстрантами могла витерпіти лише кілька хвилин.
Сабіна сказала про це французьким друзям, і ті здивувалися: «То ти не хочеш боротися проти окупації твоєї країни?» Вона хотіла сказати їм, що за комунізмом, фашизмом, усіма окупаціями і вторгненнями криється засадниче, універсальне зло; для неї образом цього зла були натовпи людей, які йдуть, вимахуючи кулаками й одностайно вигукуючи ті самі слова та фрази. Проте Сабіна знала, що не зможе пояснити їм цього. Вона збентежилася й перевела балачку на інше.
КРАСА НЬЮ-ЙОРКА
Вони годинами вешталися Нью-Йорком: видовище змінювалося із кожним кроком, наче вони простували звивистою гірською стежиною, що в’ється прегарною місциною: якийсь молодик стояв навколішки посеред хідника й молився; за кілька кроків від нього, притулившись спиною до дерева, спала прекрасна негритянка; чоловік у чорному костюмі йшов через дорогу, жестикулюючи, наче диригував невидимим оркестром; у чаші фонтана жебоніла вода; довкруг нього сиділи будівельники й обідали. Металеві драбини спиналися стінами потворних будинків із червоної цегли, але ті будинки були такі потворні, що аж здавалися красивими; зовсім поруч височів скляний хмарочос, за ним іще один, з невеличким палацом в арабському стилі, з вежами, галереями і позолоченими колонами.
Сабіна думала про свої полотна: там теж зображені були речі, що не мали нічого спільного між собою, — будівництво доменних печей, а в глибині гасова лампа; або ж іще одна лампа, у якої скло розлетілася на дрібні скалки, зависнувши над похмурим краєвидом болота.
Франц сказав:
— У Європі краса завжди навмисна. У всьому вгадується естетичний задум і тривалий план; згідно з тим планом, готичний собор або місто доби Відродження будувалися цілі століття. А краса Нью-Йорка має зовсім іншу основу. Це ненавмисна краса. Вона постала без навмисного людського задуму, як ото сталактити в печерах. Ці самі по собі бридкі форми випадково, без будь-якого плану потрапляють у таке неймовірне сусідство, що раптом їх осяває магічна поезія.
Сабіна сказала:
— Ненавмисна краса. Авжеж. Можна сказати: помилкова краса. Перш ніж цілком зійти зі світу, краса існуватиме ще кілька хвиль, але помилково. Помилкова краса — остання стадія історії краси.
Вона подумала про свою першу вдалу картину, про ту, що на неї помилково ляпнула фарба. А певно, її полотна були створені за принципом помилкової краси, і таємною, справжньою батьківщиною її є Нью-Йорк.
Франц сказав:
— Можливо, ненавмисна краса Нью-Йорка багатша і розмаїтіша, ніж занадто сувора і продумана краса людського проекту. Але це не європейська краса. Це чужий світ.
Як це? Невже є щось таке, у чому вони не погоджуються?
Ні. Тут теж є різниця. Чужість нью-йоркської краси нестримно вабить Сабіну. Вона чарує і Франца, та заразом і лякає його — викликає тугу за Європою.
САБІНИНА БАТЬКІВЩИНА
Сабіна зрозуміла його стримане ставлення до Америки. Франц — утілення Європи: його мати походила з Відня, батько був французом. А він швейцарець.
Зате Франц у нестямі від Сабіниної батьківщини. Коли вона розповідає йому про неї і про своїх чеських друзів, коли він чує слова «в’язниця», «переслідування», «танки на вулицях», «еміграція», «листівки», «заборонена література», «заборонена виставка», то почуває якусь чудернацьку заздрість, що поєднується з ностальгією.