У мовах, що утворюють слово «співчуття» не з кореня «passio = souffrance», а завдяки іменникові «чуття», це слово вживається майже в тому самому значенні, проте не можна сказати, що воно окреслює якесь гірше, пересічне почуття. Таємнича потуга його етимології осяває це слово іншим світлом і надає йому ширшого значення: співчувати (мати співчуття) означає не лише жити нещастям іншого, а й поділяти з ним інші почуття: радість, тривогу, щастя, біль. Оце співчуття (у значенні soucit, wspolczucie, Mitgefühl, medkänsla) означає найвищу здатність до емоційної уяви, високе мистецтво емоційної телепатії. В ієрархії почуттів це найвище почуття.
Коли Терезі снилося, що заганяє голки собі під нігті, вона зраджувала сама себе, бо в такий спосіб зізнавалася Томашеві, що потайці порпалася у його шухлядах. Якби це зробила інша жінка, то він із нею більше й словом не обмінявся б. Тереза добре знала його, тому і сказала: «То витури мене з хати!» Але він не лише не витурив її, а вхопив за руку й почав цілувати пучки її пальців, бо тієї миті сам відчув біль під її нігтями, наче нерви в Терезиних пальцях сполучалися простісінько з його мозком.
Той, хто не володіє тим диявольським даром співчуття (cosentiment), може тільки байдуже осуджувати Терезину поведінку, тому що приватне життя іншої людини священне й не можна нишпорити по шухлядах, де лежить особисте листування. Але співчуття стало долею (або ж прокляттям) Томаша, тож йому здавалося, наче це він стояв навколішки перед шухлядою і не міг очей відірвати від фраз, які написала Сабіна. Він розумів Терезу й не лише не міг на неї гніватися, а й ще дужче кохав її.
10
Її порухи ставали поривчасті й неврівноважені. Уже два роки минуло, як вона викрила його невірність, і ситуація дедалі гіршала. Виходу не було.
Як це він не може покласти край своїм еротичним дружбам? А він таки не міг. Не міг приборкати свій потяг до інших жінок. Та й зайвим воно йому здавалося. Ніхто ліпше за Томаша не знав, що його пригоди нічим не загрожують Терезі. То нащо було позбавляти себе тих пригод? Така можливість видавалася йому такою самою безглуздою, як відмова від футбольних матчів.
Та чи йшлося вже про втіху? Коли зустрічався з котроюсь зі своїх коханок і почував байдужість, то присягався собі, що це вже буде востаннє. Перед очима стояв Терезин образ, і він мусив добряче хильнути, щоб не думати про неї. Запізнавшись із нею, вже не міг лягати в ліжко з іншими жінками, не вихиливши перед тим чарчину! Та горілчаний дух був тією прикметою, за якою Тереза ще легше викривала його любовні походеньки.
Він потрапив у пастку: зустрічаючись із коханками, розумів, що вони вже не викликають у нього бажання, та коли бодай один день був без них, то вже набирав номер, щоб призначити побачення.
Тільки в Сабіни почувався він найліпше, бо знав, що вона вміє тримати язика за зубами, тож нема чого остерігатися викриття. У тій майстерні, неначе дим, стояли згадки про його минуле, про ідилічне життя одинака.
Певне, він і сам не усвідомлював, наскільки змінився: боявся запізно прийти додому, бо на нього там чекала Тереза. Якось Сабіна помітила, що під час кохання він позирає на годинник і намагається швиденько покінчити з тим процесом.
Так і не вдягнувшись, вона почала гола походжати майстернею, а потім зупинилася перед незакінченим полотном, що стояло на мольберті, і зиркнула на Томаша, який поспіхом вбирав свої лахи.
Уже вдягнувся, та одна нога його так і лишилася боса. Він роззирнувся довкруги, далі став рачки й почав нишпорити під столом.
Сабіна сказала:
— Коли дивлюся на тебе, створюється враження, ніби ти стаєш вічною темою моїх полотен. Зіткненням двох світів. Подвійною експозицією. За силуетом Томаша-волелюбця проглядає неймовірне лице закоханого романтика. Або ж навпаки: крізь постать Трістана, який думає лише про свою Ізольду, проглядає прекрасний, зраджений світ волелюбця.
Томаш випростався, неуважно слухаючи Сабіну.
— Що ти шукаєш? — запитала вона.
— Шкарпетку.
Вона разом із ним обнишпорила кімнату, потім він знову став рачки й почав шукати під столом.
— Нема тут шкарпетки, — сказала Сабіна. — У тебе не було її, як ти прийшов.
— Як це — не було! — вигукнув Томаш, знову позираючи на годинник. — Не прийшов же я в одній шкарпетці!
— Може, так і було. Ти від якогось часу став страшенно неуважний. Завжди поспішаєш, дивишся на годинник, тож і не дивно, що забуваєш надіти шкарпетку.