Выбрать главу

Якось приятель зателефонував йому з Парижа. Друзі влаштовували похід до Камбоджі й запрошували його податися з ними.

За тієї пори Камбоджа вже зазнала громадянської війни, американських бомбувань, шаленства місцевих комуністів, які на п’яту частку скоротили населення цієї маленької країни, та ще й на довершення її окупував сусідній В’єтнам, що був натоді васалом Росії. У Камбоджі лютував голод, і люди вмирали без медичної допомоги. Міжнародні медичні організації вже кілька разів просили дозволу відвідати країну, та в’єтнамці відмовляли їм. Отож чільні західні інтелектуали вирішили організувати похід до камбоджійського кордону і завдяки тому великому спектаклю, що відбудеться на очах у всього світу, домогтися, щоб лікарів пустили до окупованої країни.

Друг, що телефонував Францові, був один із тих, з ким він колись прямував у колоні вулицями Парижа. Спершу Франца захопила та пропозиція, та потім він помітив погляд, який кинула на нього студентка у великих окулярах. Вона сиділа напроти нього у кріслі, й очі її за шкельцями великих окулярів здавалися ще більшими. Франц відчув, що ті очі благають його не їхати. Він перепросив і сказав, що відмовляється.

Та коли поклав слухавку, то пошкодував. Авжеж, він здався на благання своєї земної любові, але знехтував небесною. Хіба Камбоджа не те саме, що Сабінина батьківщина? Адже її окупували комуністи зі сусідньої країни! Таж на неї опустився тяжкий кулак Росії! Йому раптом здалося, ніби той майже забутий приятель зателефонував йому з таємничої Сабіниної вказівки. Небесні створіння усе знають і все бачать. Якщо він візьме участь у цім поході, Сабіна побачить його і втішиться. Вона зрозуміє, що він лишився вірний їй.

— Ти дуже гніватимешся на мене, якщо я таки поїду туди? — запитав він подругу в окулярах, яка шкодувала за кожним днем без нього, але не наважувалася йому перечити.

За кілька днів по тому він уже сидів у великому літаку в паризькому аеропорту. Поміж пасажирами було два десятки лікарів у супроводі п’ятдесятьох інтелектуалів (викладачів, письменників, депутатів, співаків, акторів і міських голів), а також чотирьох сотень журналістів і фотографів.

15

Літак приземлився у Бангкоку. Чотириста сімдесят лікарів, інтелектуалів і журналістів зібралися у великій залі міжнародного готелю, де їх чекали вже інші лікарі, актори, співаки і філологи, яких теж супроводжували сотні журналістів, озброєних записниками, магнітофонами, фотоапаратами і камерами. У глибині зали була естрада, і на тій естраді стояв довгий стіл, за яким сиділо десятків зо два американців, що вже почали керувати зборами.

Французькі інтелектуали, до яких долучився Франц, почувалися приниженими, наче вони опинилися на узбіччі. Похід до Камбоджі був їхньою ідеєю, аж тут з’явилися ці американці й, наче так і годилося, узяли все до своїх рук, та ще й розмовляли англійською, навіть не замислюючись над тим, що француз чи данець може не розуміти їх. Звісно ж, данці давно вже забули, що колись були нацією, тож французи єдині з-поміж усіх європейців заявили протест. Як принципові люди, вони не захотіли протестувати англійською і звернулися до американців, які сиділи за столом, своєю рідною мовою. Не второпавши ні слова з того, що їм казали, американці відреагували на їхній виступ тільки чемними і ствердними усмішками. Урешті французи не мали іншої ради, як висловити їхні претензії англійською. «Чому на цих зборах розмовляють лише англійською? Адже тут є й французи!»

Американців страшенно здивувало це чудернацьке зауваження, та вони не переставали усміхатися й вирішили урешті, що всі виступи будуть перекладатися. Довго шукали перекладача, щоб ті збори могли тривати далі. А оскільки вирішили, що кожну фразу потрібно промовляти спершу англійською, а потім французькою, то збори тривали удвічі довше, навіть більше, ніж удвічі, тому що всі французи володіли англійською і весь час перебивали перекладача, поправляли його і сварилися з ним за кожне слово.

Апогеєм зборів була поява на естраді американської зірки. З такої нагоди до зали поприбігали інші фотографи й телеоператори, і кожнісіньке слово, яке промовила та зірка, супроводжувалося клацанням фотоапаратів. Акторка говорила про страждання дітей, про варварство комуністичної диктатури, про право людини на безпеку, про загрозу для традиційних цінностей цивілізованого суспільства, про індивідуальну свободу і про президента Картера, який глибоко переймався тим, що коїлося в Камбоджі. Останні слова вона виголосила зі сльозами.