21
Перекладач знову прокричав той заклик у мегафон. Як і першого разу, їм відповіла тільки страшенна, нескінченно байдужа тиша.
Франц знай дивився. Те мовчання з другого берега було для нього мов ляпас. Навіть співак із білим прапором і американська кінозірка збентежилися і завагалися.
Франц раптом збагнув, які вони всі комічні, та усвідомлення цього не віддалило його від решти учасників ходи, він відчув величезну любов до них, оту, що почувають до людей, яких засудили до смерті. Так, Великий Похід добігає краю, але хіба це причина для Франца, щоб зрадити його? Хіба не добігає краю і його життя? Хіба ж можна кепкувати з ексгібіціонізму тих, хто супроводжує до кордону сміливих лікарів? Що ж іще можуть ці люди, як не розігрувати виставу? Хіба ж вони мають ліпший вибір?
Франц має рацію. Я думаю про журналіста, який організував у Празі кампанію збору підписів за амністію політичних в’язнів. Він добре знав, що та кампанія нітрохи не допоможе в’язням. Її справжньою метою було не звільнити в’язнів, а засвідчити той факт, що ще є люди, які не бояться. Те, що він робив, скидалося на виставу, але іншої змоги він не мав. Не було у нього вибору поміж дією і виставою. Вибір у нього був тільки один: давати виставу чи не давати. Існують такі обставини, коли людина приречена давати виставу. Її боротьба з владою мовчазна (з мовчазною владою потойбіч річки, з поліцією у вигляді мікрофонів, які вмонтовані у стіну) — це боротьба театральної трупи з військом.
Франц побачив, як його друг зі Сорбонни звів угору кулак, погрожуючи мовчанню потойбіч річки.
22
Перекладач утретє прокричав у гучномовець свій заклик.
І цього разу відповіло йому мовчання, а Францова тривога переросла в шал. Він був за кілька метрів од мосту, що відокремлював Таїланд від Камбоджі, і його охопило бажання кинутися на той міст, жбурнути в небо страшенну лайку і померти під звуки стрілянини.
Це Францове бажання дещо нам нагадує; авжеж, нагадує воно нам Сталінового сина, який біг, щоб кинутися на колючий дріт під напругою, бо не міг витерпіти того, що полюси людського буття зближуються так, аж торкаються один одного, тож більше немає різниці поміж величним і ницим, поміж янголом і мерзотником, поміж Богом і лайном.
Франц не міг визнати, що слава Великого Походу зводиться до кумедного марнославства людей, які йдуть у ньому, й що гучний гамір європейської історії зникає в нескінченній тиші, тож уже немає ніякої різниці поміж історією і тишею. Йому кортіло кинути своє життя на шальку терезів, аби лише довести, що Великий Похід важить більше, ніж лайно.
Але такого неможливо довести. На шальці терезів було лайно, син Сталіна кинув на другу шальку своє тіло, але терези і не ворухнулися.
Замість того щоб піти на смерть, Франц похнюпився й попростував разом із вервечкою інших учасників, щоб зайняти своє місце в автобусі.
23
Усі ми любимо, щоб на нас дивилися. Усіх нас можна поділити на три категорії згідно з тим, під якими поглядами хотіли б ми жити.
Перша категорія прагне поглядів нескінченної кількості безіменних очей, інакше кажучи, поглядів публіки. Це випадок німецького співака й американської кінозірки, а також і журналіста з підборіддям калошею. Він звик до читачів, і коли росіяни заборонили його тижневик, журналісту здалося, наче він опинився у стократ розрідженому повітрі. Ніщо не могло замінити йому поглядів невидимих очей. Він уже відчув, ніби задихається, аж якось зрозумів, що за кожним його кроком стежить поліція, прослуховує його телефонні розмови і навіть фотографує на вулицях. Виявляється, скрізь супроводжували його безіменні очі, й він міг знову дихати! Театральним тоном промовляв він до мікрофонів, що були вмонтовані у стіні. У поліції він віднайшов утрачену публіку.
До другої категорії належать ті, хто не може жити без численних поглядів знайомих очей. Це невтомні організатори коктейлів і вечер. Вони щасливіші, ніж люди першої категорії, адже коли ті втрачають публіку, то їм здається, ніби в залі їхнього життя гаснуть лампи. Так чи так, це відбувається майже з ними всіма. А люди другої категорії завжди примудряються привернути до себе погляди. До них належить Марі-Клод зі своєю донькою.
Перейдімо тепер до третьої категорії — тих, хто хоче перебувати під поглядами коханих очей. Доля їхня така сама гірка, як і людей першої категорії. Тільки-но кохані очі заплющаться, як зала порине в пітьму. До цих людей треба зарахувати Томаша і Терезу.