Він спробував уявити обличчя у великих круглих окулярах. І зрозумів, який він щасливий зі своєю студенткою. Мандрівка до Камбоджі раптом видалася йому кумедною і незначущою. Та й справді, нащо він приїхав сюди? Тепер він знав це. Він подався у цю подорож задля того, щоб зрозуміти, що справжнє життя, єдино справжнє його життя — не демонстрації, не Сабіна, а ота дівчина в окулярах! І цю мандрівку він відбув задля того, щоб упевнитися, що дійсність більша, ніж мрія, набагато більша, ніж мрія.
Аж перед ним виринув зі сутінків якийсь чоловік і сказав декілька слів незнайомою мовою. Франц дивився на нього з подивом і співчуттям. Незнайомець уклонявся, всміхався і дуже наполегливо щось казав. Що він там торочить? Здається, просить іти за ним. Чоловік узяв його за руку і потягнув за собою. Франц подумав, що він потребує допомоги. То, може, недарма він сюди прибув? Може, все ж таки порятує тут когось?
Раптом поруч із тим балакуном з’явилося ще двоє, і один сказав Францові англійською, щоб той дав їм грошей.
Образ дівчини в окулярах умить зник із його свідомості. На нього знову дивилася Сабіна, нереальна Сабіна з великою долею, Сабіна, перед якою він почувався таким маленьким. Очі її люто і невдоволено дивилися на нього: невже він знову дозволить пошити себе в дурні? Невже знову дозволить ужити на зло свою дурнувату доброту?
Він рвучко видерся від чоловіка, що тримав його за руку. Знав, що Сабіна завжди захоплювалася його силою. Він перехопив руку, якою замахнувся на нього другий чоловік, міцно її стиснув і, пречудово виконавши прийом із дзюдо, перекинув його через голову.
Тепер він був задоволений собою. Сабінині очі не покидали його.
Ніколи не побачать вони, що його принизили! Ніколи не побачать, що він відступає! Франц ніколи не буде слабкий і сентиментальний.
Він почував майже веселу ненависть до чоловіка, що хотів скористатися його наївністю. Він стояв, трохи нагнувшись, і стежив за тими чоловіками. Аж ось його ударили по голові, й він повалився додолу. Він невиразно відчував, що його кудись несуть. Потім провалився в порожнечу. Відчув удар і зомлів.
Отямився він набагато пізніше у лікарні в Женеві. Над його ліжком схилилася Марі-Клод. Він хотів було сказати, що не хоче бачити її тут. Хотів, щоб покликали студентку у великих окулярах. Тільки про неї він думав, більше ні про кого. Хотів було закричати, що не терпітиме когось іншого біля свого ліжка. Але з жахом виявив, що не може говорити. З ненавистю дивився він на Марі-Клод і намагався відвернутися до стіни, щоб не бачити її. Але не міг навіть поворухнутися. Спробував обернути голову. Але навіть головою не зумів він поворухнути. Тоді він заплющив очі, щоб нічого не бачити.
27
Мертвий Франц нарешті належить своїй законній дружині, як ще ніколи не належав до того. Марі-Клод усім опікується: бере на себе організацію похорону, розсилає повідомлення, замовляє вінки, шиє темну жалобну сукню, що насправді є весільною сукнею. А певно, для жінки похорон чоловіка — це справжнісіньке весілля! Вершина усього її життя! Винагорода за всі страждання!
Та й священник добре це розуміє, тож біля могили каже про непохитну подружню любов, що пройшла крізь усі випробування, але так і лишилася для небіжчика до самого кінця його днів надійною гаванню, до якої він таки повернувся останньої миті. Навіть Франців колега, якого Марі-Клод попросила сказати кілька слів над труною, передовсім віддав належне мужній дружині небіжчика.
Десь позаду, похилившись, стояла дівчина у великих окулярах, яку підтримували подруги. Стільки сліз вона погамувала і стільки пігулок наковталася, що наприкінці церемонії її вхопили судоми. Вона зігнулася удвоє, схопилася за живіт, і подругам довелося випровадити її з цвинтаря.
28
Отримавши телеграму від голови кооперативу, Шимон осідлав мотоцикл і поїхав. Він і організував похорон. На пам’ятнику звелів викарбувати батькове ім’я і написати: «Він хотів Царства Божого на землі».
Шимон знав, що його батько ніколи не втілив би цю думку такими словами. Проте він певен був, що ті слова достеменно означали те, до чого батько прагнув. Царство Боже — це справедливість. Томаш мріяв про світ, де панувала б справедливість. Хіба Шимон не мав права втілити батькове життя власними словами? Таж це право належить усім спадкоємцям небіжчиків із давніх давен!
«Після довгих блукань він повернувся додому», — написано на Францовому обеліску. Ту епітафію можна тлумачити і як релігійний символ: блукав у земному падолі, повернувся в Божі обійми. Проте посвячені знають, що та фраза має і суто профанний зміст. Утім, Марі-Клод щодня каже про це: сердешний Франц, любий Франц, не витерпів він кризи середнього віку. Потрапив у лапи молодої дівчини! Навіть гарненька вона не була (ви помітили, що за тими здоровезними окулярами й обличчя її не видно?). Але п’ятдесятирічний чоловік ладен душу віддати за шмат молодого тіла. Тільки його дружина може знати, як він страждав! Таж то були справжнісінькі моральні тортури! Адже в глибині душі Франц був добрий і порядний чоловік. А як же інакше пояснити оту безглузду, відчайдушну мандрівку в якусь азійську глушину? Таж він подався туди шукати свою смерть! Авжеж, Марі-Клод певна цього. Франц сам шукав смерті. В останні свої дні, в агонії, коли вже не треба було брехати, він дивився тільки на неї. Не міг він говорити, але дякував їй поглядом. Його очі прохали в неї вибачення. І вона все простила йому.