Може, тому що ніхто не хотів залишатися в селі, держава і втратила над ним свою владу. Хлібороб, який перестав бути господарем на землі і зробився робітником, що працює на ланах, вже не цінує ні краєвидів, ні своєї праці, йому нема чого втрачати, адже немає того, що він міг би утратити. Завдяки тій байдужості село зберегло певну частку своєї автономії і свободи. Голову кооперативу не призначали згори (як було з усіма міськими начальниками), а обирали його селяни, він був один із них.
Оскільки всі хотіли поїхати, Томаш із Терезою були у винятковому становищі: вони приїхали сюди добровільно. Люди користувалися кожною нагодою, щоб перебути день у довколишніх містечках, а Томаш із Терезою прагнули залишатися там, де вони були, і незабаром пізнали мешканців того села ще ліпше, ніж ті знали одне одного.
Голова кооперативу став їхнім справжнім другом. У нього була дружина, четверо дітей і порося, яке він видресирував, наче пса. Порося те звалося Мефісто, воно було гордістю і забавою для всього села. Бігло на поклик, чистеньке і рожеве, воно дріботіло на своїх чотирьох ратичках, наче огрядна жінка на високих підборах. Уперше побачивши Мефісто, Каренін збентежився й довго гасав круг нього й обнюхував. Аж незабаром заприятелював із кнурцем і волів дружити з ним, а не зі сільськими собаками, яких зневажав, тому що вони були поприв’язувані коло халабуд і весь час без ладу і без причини дурнувато гавкотіли. Каренін належно оцінив ту рідкісну істоту і, зважуся сказати, дуже пишався дружбою із поросям.
Голова кооперативу радів, що зумів допомогти своєму колишньому хірургові, й потерпав, що не може допомогти йому більше. Томаш став водієм вантажівки, возив людей на лани або ж перевозив різний реманент.
У кооперативі були чотири короварні й невеличкий хлів для сорока телят. Терезі доручили глядіти їх і двічі за день виганяти на пасовисько. Сусідні луки призначалися для косовиці, тож Тереза гнала своє стадо до далеких пагорбів. Телята потроху випасали траву й на дальших вигонах, і за рік Тереза обійшла з ними всю околицю. Як ото колись у містечку, вона брала зі собою книжку і на луках розгортала її і читала.
Скрізь її супроводжував Каренін. Він навчився гавкати на телиць, коли вони казилися і намагалися чкурнути подалі від стада; видно було, що це дає йому задоволення. Ніколи його функцію «годинникового маятника» так не поважали, як тут, де не було ніякої нагоди для імпровізації. Адже час, у якому жили тут Тереза з Томашем, наближався до регулярності Каренінового часу.
Якось після сніданку (то була пора, коли всі мали вільну часину) вони гуляли з Кареніним узгір’ям коло хати.
— Не подобається мені, що він кульгає, — сказала Тереза.
Каренін справді припадав на ліву лапу. Томаш нахилився і помацав її. На стегні була невеличка ґуля.
Наступного дня він посадив пса в кабіну і подався до сусіднього села, де був ветеринар. За тиждень знову заглянув до нього і дізнався, що в Кареніна рак.
Через три дні він прооперував його удвох із ветеринаром. Коли привіз Кареніна додому, той іще не оговтався від наркозу. Лежав із розплющеними очима на килимі коло ліжка і стогнав. На стегні була виголена шерсть і видно було рану зі шістьма швами.
Трохи згодом він пробував звестися. Але марно.
Тереза перелякалася: то він уже не зможе ходити?
— Не бійся, — сказав Томаш, — він іще під анестезією.
Вона спробувала звести його, та він клацнув зубами. Уперше спробував її укусити!
— Він не знає, що це ти, — сказав Томаш. — Не впізнає тебе.
Вони поклали пса коло ліжка, де він хутко й заснув. Вони теж уклалися спати.
Каренін розбудив їх о третій ранку. Він махав хвостом, топтався по них лапами, шалено і невтомно лащився.
Уперше розбудив він їх! Завжди бувало чекав, коли хтось із них прокинеться й лише тоді плигав на ліжко.
Та цього разу, отямившись посеред ночі від наркозу, він не міг стриматися. Хто знає, з якої далини він повернувся! Хто там знає, які примари ганялися за ним! І тепер, побачивши, що він удома, і впізнавши найближчих істот, не міг утерпіти, щоб не поділитися своєю шаленою радістю, яку він почував від повернення і від нового свого народження.
2
На початку книги Буття пишеться, що Бог створив людину, щоб вона панувала над птахами, рибами і тваринами. Звісно ж, книгу Буття написала людина, а не коняка. Немає ніякої певності, що Бог справді хотів, щоб людина панувала над іншими створіннями. Найімовірніше, що людина вигадала Бога, щоб освятити владу, яку вона загарбала над коровою і конем. Авжеж, право вбивати оленя чи корову — єдине, у чому одностайно згодне все людство, навіть під час найкривавіших війн.