Це право видається нам беззаперечним, адже ми перебуваємо на вершині ієрархії. Але нехай-но до цієї гри долучиться ще й третій учасник, наприклад гість з іншої планети, якому Бог скаже: «Ти будеш паном над усіма створіннями з усіх інших зірок» — і вся очевидність книги Буття опиниться під сумнівом. Людина, яку запряже у повіз марсіянин або перевертатиме на рожні мешканець Молочного Шляху, напевне, згадає, як полюбляла розрізувати на тарілці телячі котлети, і перепросить (згодом) те сердешне телятко.
Тереза іде за стадом телят, підганяє їх, деколи картає якусь теличку, бо телята часом так пустують, що урешті, задерши хвоста, можуть побігти невідомо куди. Її супроводжує Каренін. Ось уже два роки він день при дні ходить із нею на пасовисько. Спершу його дуже тішило, що він може бути суворий із телятами, може гавкати на них, сваритися (його бог звелів йому панувати над худобою, і він страшенно пишається тим). Але сьогодні Каренін насилу плентається за стадом, шкутильгаючи на трьох лапах: на четвертій кровить рана. Вряди-годи Тереза нахиляється й гладить його по спині. За два тижні після операції стало зрозуміло, що рак не відступив, і Каренінові дедалі гіршає.
Дорогою вони зустрічають сусідку, яка йде до короварень у гумових чоботях. Вона зупиняється. «Що з вашим цуциком? Здається, він кульгає!» Тереза відповідає: «У нього рак. Він помре», — і відчуває, як горло її стискається і голос перехоплює. Сусідка помічає сльози в її очах і майже обурено каже: «О боже, хіба можна так побиватися через пса!» Не з гнівом вона це каже, вона добра жінка, а радше щоб утішити Терезу. Тереза знає це, вона досить довго вже мешкає в селі, тож розуміє, що якби селяни любили своїх кролів так, як вона любить Кареніна, то не вбивали б їх на їжу і всі вимерли б із голоду. Проте зауваження сусідки видається їй неприязним. «Знаю», — каже вона, не заперечивши, але поспішно відвертається і йде далі. Вона почувається самотньою зі своєю любов’ю до пса. Зі сумною усмішкою думає вона собі, що повинна приховувати цю любов ще ретельніше, ніж подружню невірність. Любов до пса обурює. Якби сусідка дізналася, що вона зраджує Томаша, то тільки весело поплескала б її по спині зі змовницьким виглядом!
Отож вона простує далі зі своїми телятами, що труться боками одне об одного, і думає собі, що це дуже симпатичні створіння. Сумирні, без хитрощів, часом пустотливі, мов дітлахи: вони скидаються на тлустих п’ятдесятирічних пані, що корчать зі себе чотирнадцятирічних дівчаток. Нема нічого зворушливішого, ніж корівки, коли вони граються.
Тереза ніжно дивиться на них і думає (ця думка весь час спливає їй у голові вже два роки), що людство паразитує на коровах, як солітер на людях: воно приссалося до них, мов п’явка. Людство паразитує на коровах — немає сумніву, що таке визначення дала б людині у своїй зоологічній класифікації нелюдина.
Можна вважати це визначення простісіньким жартом і поблажливо йому всміхнутися. Та коли Тереза поважно замислюється над ним, земля втікає у неї з-під ніг: ідеї ці небезпечні й віддаляють її від людства. Вже у книзі Буття Господь дав людині право панувати над тваринами, але ми можемо це витлумачити і так, що він віддав їх під опіку людини. Людина не власник, а тільки завідувач планетою, якому колись доведеться давати звіт за управління нею. Декарт зробив вирішальний крок у цьому напрямі — він учинив людину «паном і власником природи». Проте існує якась глибока залежність поміж цими словами і тим, що він категорично відмовив їм у праві на існуванні душі. Людина — пан і господар, а тварина, каже Декарт, лише механізм, жива машина, «machina animata». Коли тварина стогне, то вона не скаржиться на біль, це просто рипіння кепсько налаштованого організму. Коли рипить колесо у возі, то це не означає, що возові боляче, а просто те, що не змастили вісь. У такий спосіб потрібно тлумачити і скарги тварин, тому не варто засмучуватися через собаку, якого живцем ріжуть у дослідному центрі.
Телята пасуться на луках, Тереза сидить на пеньку, а Каренін — біля її ніг, поклавши голову їй на коліна. Тереза згадує допис на кілька рядків, який вона прочитала у газеті років із десять тому: там писали, що в якомусь російському місті повбивали всіх псів. Той невеличкий і, на перший погляд, незначний допис уперше змусив її здригнутися від жаху перед цією величезною країною.