Вона пішла без нього. «А де ж Каренін?» — запитала продавчиня, яка вже приготувала для нього рогалик. Тепер той рогалик несла в кошику сама Тереза. Увійшовши до хати, простягнула його Каренінові. Їй хотілося, щоб він підійшов і взяв його. Але він лежав і не рухався.
Томаш побачив, як засмутилася Тереза. Він узяв рогалик у зуби і став рачки перед Кареніним. Потім поволі нахилився до нього.
Каренін дивився із проблиском інтересу в очах, але не підводився. Томаш наблизив своє обличчя до його писка. Не підводячись із місця, пес узяв у зуби той шмат рогалика, що стирчав із Томашевого рота. Потім Томаш випустив рогалик, щоб він цілком дістався Каренінові.
Так само стоячи рачки, Томаш наїжачився й загарчав. Він удавав, ніби воює за рогалик. Пес теж відповів господареві гарчанням. Нарешті! Цього вони і чекали! Каренін хоче гратися! У ньому ще є інтерес до життя.
Те гарчання було усмішкою Кареніна, і вони хотіли, щоб та усмішка тривала якомога довше. Томаш знову нахилився до пса і вхопив зубами той шмат рогалика, що стирчав із його пащі. Їхні голови були зовсім близько, Томаш відчував подих собаки, а довгі вуса, що росли довкола Каренінового писка, лоскотали його обличчя. Собака знову загарчав і сіпнув писком. У зубах у кожного лишився кусень рогалика. Каренін утнув свою давню помилку. Він випустив із пащі свій шмат і хотів було заволодіти куснем, який тримав у зубах господар. Як завжди, він забув, що Томаш не пес і має руки. Не випускаючи з зубів другий шмат рогалика, Томаш ухопив кусня, що лежав долі.
— Томаше, — сказала Тереза, — не забирай у нього рогалик!
Томаш упустив обидва кусні перед Кареніним, який хутко зжер один шмат, а другий довго і демонстративно тримав у зубах, щоб гордо засвідчити господарям, що він виграв партію.
Вони дивилися на нього і думали, що Каренін усміхається, і поки він усміхається, у нього є ще причина жити, хоч він і рокований на смерть.
Наступного дня йому наче поліпшало. Вони поснідали. Зазвичай це була вільна часина, коли вони водили пса на прогулянку. Він знав це і завжди ще за кілька хвилин до прогулянки плигав довкола них зі стурбованим виглядом, та цього разу, коли Тереза взяла нашийник і поводок, він тільки довго дивився на них і не рухався. Вони стояли перед ним, намагаючись удавати веселощі (через нього і задля нього), щоб трохи поліпшити його настрій. За хвилю, наче змилувавшись над ними, пес підвівся, шкутильгаючи на трьох лапах, і дозволив надіти на себе нашийник.
— Терезо, — сказав Томаш, — я знаю, як ти не любиш фотоапарат. Але сьогодні прихопи його!
Тереза послухалася. Відчинила шафу, щоб знайти той апарат, який давно вже валявся забутий десь у кутку.
Томаш додав:
— Якось ці світлини стануть для нас втіхою. Каренін був часткою нашого життя.
— Як це був? — вигукнула Тереза, наче її вкусила гадюка. Фотоапарат лежав перед нею у шафі, та вона і не торкнулася його. — Не візьму. Не вірю, що Кареніна в нас не буде. Ти вже говориш про нього у минулому!
— Не гнівайся! — сказав Томаш.
— Та я не гніваюся, — м’яко відповіла Тереза. — Я теж не раз дивувалася, що думаю про нього в минулому часі! Як я докоряла собі! Тим-то й не хочу брати фотоапарат.
Вони йшли дорогою, не кажучи одне одному ні слова. Не розмовляти — то був спосіб не думати про Кареніна в минулому часі. Вони не зводили з нього очей і весь час були поруч. Чекали тієї миті, коли він усміхнеться. Але він не усміхався; він тільки йшов поруч із ними й весь час на трьох лапах.
— Він зробив це лише для нас, — мовила Тереза. — Він не хотів виходити з дому. Пішов тільки задля того, щоб зробити нам приємність.
Тереза казала сумні речі, та, попри це, вони були щасливі, хоч і не усвідомлювали цього. Щасливі вони були не всупереч смуткові, а завдяки йому. Вони трималися за руки, і в обох стояв перед очима той самий образ: кульгавий пес на трьох ногах, що втілював десять років їхнього життя.
Вони пройшли ще трохи. Потім Каренін, на превеликий їхній сум, зупинився й пішов назад. Довелося повертатися.
Може, того ж таки дня, може, наступного, несподівано увійшовши до Томашевої кімнати, Тереза побачила, що він читає лист. Почувши, як грюкнули двері, він швидко сховав листа поміж іншими паперами. Вона помітила це. І, виходячи з кімнати, помітила, як він сховав листа до кишені. Та про конверт забув. Лишившись удома сама, вона оглянула його. Адреса була написана незнайомою рукою, той почерк видався їй зграбним, і Тереза подумала, що лист від жінки.