Згодом, коли вони знову були разом, вона запитала, наче нічого й не сталося, чи надходила пошта.
«Ні», — відказав Томаш, і Терезу охопив відчай, тим дужчий, що вона вже відвикла від нього. Ні, не вірила вона, що в Томаша тут завелася жінка. Це було практично неможливо. Вона знала про кожну вільну хвилину його життя. Та, певне, у Празі в нього лишилася жінка, яка хвилює його і про яку він думає, хоч вона вже не може лишити дух своєї вагіни в його чуприні. Тереза не думала, що Томаш може покинути її задля цієї жінки, та в неї було таке відчуття, що щастя від їхнього перебування упродовж двох років у селі знову було заплямоване брехнею.
Їй знову спало на думку: її дім не Томаш, а Каренін. Хто заводитиме годинник їхніх днів, коли його не стане?
Думаючи про майбутнє, про те майбутнє без Кареніна, вона почувалася самотньою.
Каренін лежав у кутку і стогнав. Тереза пішла в сад. Оглянула траву поміж двома яблунями і подумала, що тут вони і поховають Кареніна. Вона накреслила підбором прямокутник у землі. То були контури могили.
— Що ти робиш? — запитав Томаш, який зненацька з’явився поруч, як ото й вона з’явилася коло нього кілька годин тому, коли він читав листа.
Тереза не відповіла. Він бачив, що руки її тремтіли, уперше після довгої перерви. Він узяв їх у свої долоні. Тереза висмикнула.
— Це могила для Кареніна?
Вона промовчала.
Її мовчання розізлило Томаша.
— Ти докоряла мені за те, що я думаю про нього в минулому часі. А тепер що робиш? Хочеш уже закопати його в землю!
Вона обернулася і пішла.
Томаш увійшов до своєї кімнати і грюкнув дверми.
Тереза знову відчинила їх і сказала:
— Ти думаєш тільки про себе, а міг і про нього зараз подумати. Він спав, а ти його розбудив. Він знову стогне.
Вона знала, що поводиться несправедливо (пес і так не спав), знала, що поводиться, мов звичайнісінька лярва, що хоче вкусити чоловіка і знає, як це вчинити.
Томаш навшпиньки ввійшов до кімнати, де лежав Каренін. Та вона не хотіла залишати його там із псом. Вони нахилилися над Кареніним, кожне зі свого боку. Той порух не був ознакою примирення. Навпаки. Кожен був сам. Тереза зі своїм псом, Томаш зі своїм.
Боюся, вони так і лишилися з ним до останньої миті, кожне окремо, кожне саме.
4
Чому слово «ідилія» мало таке важливе значення для Терези?
Виховані на міфології Старого Заповіту, ми могли б сказати, що ідилія — це образ, що лишився в нас як згадка про рай. Життя в раю не схоже на біг по прямій, що провадить нас у невідомість, не схоже воно на пригоду. Воно точиться колом поміж звичними речами. Його монотонність не нудьга, а щастя.
Поки людина жила в селі, на природі, оточена свійськими тваринами, в колі пір року та їхнього повторення, у ній іще залишався відблиск цієї райської ідилії. І того дня, коли Тереза зустріла в курортному містечку голову кооперативу, перед очима у неї постав образ села (в якому вона ніколи не жила і якого геть не знала), і той образ її захопив. Це було наче дивитися назад, у рай.
Нахилившись над джерелом у раю, Адам іще не знав, що те, що він бачить у воді, був він сам. Він не зрозумів би Терезу, яка ще маленькою зупинялася перед дзеркалом і намагалася крізь тіло побачити свою душу. Адам був наче Каренін. Часто задля розваги Тереза підводила пса до дзеркала. Він не впізнавав свого відображення й дивився на нього неуважно, з величезною байдужістю.
Порівняння Кареніна з Адамом підвело мене до думки, що в раю людина ще не була людиною. Або ж точніш: людину ще не вивели на ту траєкторію, де вона стане людиною. Ми перебуваємо на ній уже давно і летимо у просторі часу, що став прямою лінією. Але є в нас іще тоненька ниточка, що пов’язує нас із далеким імлистим раєм, де, схилившись над джерелом, Адам, на відміну від Нарциса, навіть не підозрював, що ця бліда жовта пляма, яка виникла на поверхні, це він сам. Ностальгія за раєм — це бажання людини не бути людиною.
Іще маленькою дівчинкою Тереза знаходила материні гігієнічні прокладки, закаляні менструальною кров’ю, і їй було гидко, вона ненавиділа матір за те, що та нітрохи не соромиться й не ховає їх. Але Каренін, який був сучкою, теж мав менструації. Вони відбувалися раз на пів року і тривали два тижні. Щоб він не закаляв помешкання, Тереза клала йому поміж лапки великий клапоть вати і надівала на нього свої старі труси, які прив’язувала до тулуба довгою стрічкою. Упродовж тих двох тижнів знай сміялася з тієї вдягачки.
Як пояснити, що ті собачі менструації викликали в ній величезну ніжність, а власні місячні саму лише огиду? Відповідь мені видається простою: пса ніколи не виганяли з раю. Каренін нічого не знає про дуальність тіла й душі, не знає, що таке огида. Тим-то Терезі так добре і спокійно з ним. (І тому так небезпечно робити з тварини «живу машину», робити з корови механізм із продукування молока: у такий спосіб людина обриває ту нитку, яка ще поєднує її з раєм, і тоді вже ніщо не зупинить і не підтримає її в польоті крізь порожнечу часу).