Вона хотіла було притиснути його до себе, та не змогла утримати. Він повалився на бетон летовища. Тереза схилилася над ним. Хотіла впасти на нього, щоб прикрити його тілом, аж сталося щось дивне: його тіло простісінько на очах почало дуже швидко меншати. Це було так неймовірно, що вона остовпіла, наче прикипівши на місці. Томашеве тіло меншало і меншало, воно вже геть не схоже було на Томаша, аж лишилося щось мізерне, і те крихітне створіння завовтузилося, а потім почало гасати летовищем туди й сюди.
Стрілець скинув маску й лагідно всміхнувся Терезі. Потім обернувся й почав ловити те мале створіння, що знай гасало летовищем назад і вперед, наче хотіло втекти від когось і відчайдушно намагалося десь сховатися. Отак той чоловік декілька хвилин гнався за ним, а потім зненацька упав додолу і переслідування скінчилося.
Він підвівся і попрямував до Терези. Те, що він зловив, було у нього в руках. Воно трусилося із жаху. То був заєць. Він простягнув його Терезі. Вмить жах її і смуток зникли, вона відчула, як її охопило щастя, адже вона тримала те створіння у руках, воно належало їй, і вона могла пригортати його до себе. Від того щастя вона обіллялася сльозами. Вона плакала й не могла зупинитися, нічого не бачила крізь сльози, несла того зайця додому, думаючи собі, що нарешті сягнула мети, нарешті вона там, де й хотіла бути, там, звідки вже не треба тікати.
Вона попрямувала вулицями Праги і легко знайшла свій дім. У ньому вона мешкала з батьками, коли була маленька. Уже там не жили ні батько, ні мати. Її зустріли двоє старих людей, яких вона ніколи не бачила, але знала, що це її прадід і прабаба. В обох обличчя були зморшкуваті, мов кора старого дерева, і Тереза тішилася, що житиме з ними. Але поки що їй хотілося лишитися на самоті з тим звірятком. Вона легко знайшла кімнату, де мешкала від п’ятирічного віку, коли батьки вирішили, що вона заслуговує на кімнату, щоб жити окремо.
У кімнаті був диван, столик і стілець. На столику світилася лампа, що чекала її весь цей час. І на тій лампі сидів метелик з розгорнутими крильцями, де були намальовані два великих ока.
Тереза знала, що вона сягнула мети. Вона вклалася на дивані й притулила зайця до свого обличчя.
7
Він сидів за столом, де зазвичай читав книжки. Перед ним був відкритий конверт і лист. Він сказав Терезі:
— Вряди-годи я отримую листи, про які не хотів тобі казати. Пише мій син. Я зробив усе, щоб наші життя ніколи не перетиналися. І ось поглянь, як доля помщається мені. Кілька років тому його відрахували з університету. Тепер він працює на тракторі в селі. Авжеж, поміж нашими життями немає стосунку, але вони точаться пліч-о-пліч у тому самому напрямі, як дві паралельні лінії.
— А чому ти не хотів казати мені про ці листи? — з глибоким полегшенням запитала Тереза.
— Хтозна. Неприємно мені це було.
— Часто він тобі пише?
— Час від часу.
— І про що розповідає?
— Про себе.
— І це цікаво?
— Так. Його мати, як ти знаєш, була запекла комуністка. Він давно вже розірвав із нею стосунки. Зв’язався з людьми, які були в такій самій ситуації, що й він. Вони спробували вдатися до політичної діяльності. Дехто потрапив до в’язниці.
Але він і з ними припинив стосунки. Віддалився від них. Він прозиває їх «вічними революціонерами».
— Сподіваюся, він не змирився з режимом?
— Та де там, нітрохи. Він став віруючим і гадає, що у вірі ключ до всього. Вважає, що кожен із нас повинен узгоджувати своє повсякденне життя з нормами, які запровадила релігія, не звертаючи уваги на режим. Режим треба просто ігнорувати. Як його послухати, людина, що вірить у Бога, здатна завдяки своїй поведінці у будь-якій ситуації запроваджувати те, що зветься «Царством Божим на землі». Пояснює мені, що церква — єдине добровільне об’єднання в нашій країні, яке уникло державного контролю. Я оце думаю, чи він навернувся до Бога, щоб чинити дужчий опір режимові, чи і справді в нього повірив.
— То запитай його!
Томаш провадив:
— Я завжди захоплювався віруючими людьми. Думав, що вони відзначаються особливим даром надчуттєвого сприймання, який мені недоступний. Наче ото ясновидці. А тепер бачу, на прикладі свого сина, що стати віруючим дуже легко. Коли він ускочив у халепу, йому допомогли католики, і він відкрив для себе віру. Може, навіть із вдячності. Людські рішення страшенно легкі.
— То ти жодного разу не відписав йому?