І починає пояснювати їй, бо вона нічого не хотіла розуміть, а саме: що якби не ці гострющі ножиці, то й її чоловік у той же роковий для нього день одразу помер од внутрішньої секретної хвороби, яка тільки й ждала слушну хвилину, щоб його за це убить.
— Ти моя кохана і змогла спасти за це точним ударом ножиць в саме моє глибоке місце у животі, яке було дуже небезпечне у значенні життя, — плакав він, заспокоюя її, щоби вона не плакала.
Після цього він написав їй пальцем ще одну розписку на новому клаптику про все, і вже після того ніякі судові процеси не змогли їх розлучить, незважаючи ні на якісь такісь криваві папірці, зберігаємі назавжди в залізному сейфі внутрішніх справ.
У ніч на 8 березня
Ну, гаразд, ну кохання, ну нехай хоч секс, бо довго по радіо ведуться суперечки, хто за кого важливіший, бо раніше там балакалося про любов чи дружбу. Но при чому тут горілка?
Який у ній сенс, коли поруч є багато інших гарних речей? Од одсутності яких стражда не одна жінка й не друга, бо всіх їх заміняє проста, здавалося би в усіх відношеннях, пляшка. От він являється, як чіп, і ти до нього говори, а він сере догори, тобто шукає очицями, де б упасти й вирубацьця; може, це й і краще, бо у Надьки, так той, як припреться, то цілу ніч, ціліську ніч — ні, не сексує, а меле по тисячі раз про одне і те ж: який сука у нього прораб.
Ну? А мій як припреться — гуп! — і готовченко, хоч рубай його, хоч розчленовуй, отак у прихождій і падає, і чуть зонтік не ламає, старовинний, довоєнної роботи — мені од бабусі остався.
Правда, одна хороша якість, що на похміляку дуже буває прокидається совість.
— Ну чого ти нажрався, як та свиня?
— Дак друзі, — каже.
— Друзі? До вони ж приходять до тебе тіко після халтури. Як вони знають про її?
Мовчить. Бо думає. А крить нічим.
— Вони тобі хоч раз по халтурі помогли? Га? — питаю. — Хоч раз попрали твої засрані штани, га? І це називається друзі. Хоч раз їх висушили? Да вони тебе дружать лише за бух. Хоч раз вони тобі хто виставив?
Тут його очі прокидаються.
— Було, — каже, й починає загинати пальці, які на одній руці й кінчаються.
— А ти їм? Ану підрахуй, до в тебе рук і ніг не вистачить.
— Тре пивка, — тіко й одно на умі.
— Молока з їжака, — кажу.
Отак я його пробираю, доки совість в його ще не вивітрилася; як вип’є чифіря, дак уже не до совісті, а до роботи. До я навмисне його робочі брюки замочила, нехай дума, шо знув увісрався, нихай по дорозі досушує й думає, що для нього важливіш — горілка чилі жінка, яка його ще ні разу до всиру за всю жизь не довела була.
І от знову я держуся за лижу, стою на балконі, виглядаю. Ні, не од кохання чи любові, а через бульвар, бо темний такий, що хоч бери в ньому й граб — як іде мій ідіот п’яний, до чого такого б не пограбить, питається? Легка нажива, яка при цьому нічого не тямить, бери в нього, скільки хоч, й і не треба і бить, не то шо вбивать — він і так нічого не тямить, гірше за мертвого.
Шо я вже серйозно починаю думать чи не накривати йому й друзям у себе в хаті, бо це ж не жарти, за яку копійку й закатруплять бува.
Отак раз стою й крізь темряву бачу, як воно там хитає дерева, хапаючись, як його, гада, там крутить між рослин, бо він збивається щораз із курсу.
Що не зтямилася, як ухопила лижу й кинулася, підкрадаться навіть не стала була, бо воно йому хоч темно тут, хоч світло — однак нічого не бачить, — шо я присвітила йому раз-другий лижою по плечах чи по шиї, чи ще по куди, — і ходу.
На ранок лапа себе, стогне.
— Шо таке? — питаюся.
— Грощі, — шепоче він, — грощі пропали.
— Ах-ах, — кажу, — грощі. — До щастя, шо ти сам живий. Бо тоді б грощів треба було ого-го на похорон скіко.
— Да, — каже він, — це точно.
— Де ж це тебе так? — хочу ніжно торкнути його за гематоми, а він шарахається.
— Біля «Поплавку», — бреше навздогад. — Да, точно, там напали. Бандою нападали, чоловіка три було, нє, п’ять...
— Чого ж це, раніш ніхто не займав?
— Злочинність, — насилу видушує крізь гематоми, — дуже зростає, що вже й біля пивнухи людині проходу нема.
— Ах-ах, — кажу, — це злочинності од вас, алкашів, проходу нема.
Він кривиться, наче од болю, бо совість не всю пропив.
— А жінка жде, а вона хвилюється, — кажу. — А вона на-пекла-наварила. І шо? Ти з розбитою своєю підлою мордою хоч би покуштував?
А він?
— Пивка, — каже, — не осталось? Бува?
Пивко в холодільніку я за зеленню ховала.
— Ні, — кажу, — для безсовісних, — кажу, — не осталось. От би ти жінку любив, як нада, дак би й не тіко пивка, а і що хочеш, — кажу.