«Що я тепер буду ще й гандони одмочувать і одстіру-вать?», — чомусь подумалось.
Хотіла його вже будить отим зонтіком по гематомах, вже й замахнулася ним, хоч то і не лижа — а тоді думаю: «Стій».
Стою над ними, і мені так гірко на цьому світі, що отак беру того гандона гидливим кінчиком зонтіка, і отако чіпляю ту гидку резинку і починаю автоматично помалу заштовхувати ним його в той підлий зад — й і так зручно пішло, і слизько, що не зчулася, як увесь був там.
Уранці думаю, а що, як я йому там щось пошкодила, ну, не гандону, а чоловічкові? А тоді думаю, що ні, бо зонтік ще дореволюційної роботи, ще бабусю в нім вінчали, кінчик йому такий полірований.
І в цей момент чую стогін, тихий такий, совісний, наче зо під землі — бо в нас санточка в туалеті і я так зазираю туди, а мій отак сидить просто на кахвелях, і отак обхопивши обома своїми двома руками зад, і отак ними стримується, і щосили там затуляється.
— Що таке? — злякалася я, бо раптом парасолька не така вже й полірована? Може, за ці часи вона взяла і десь подряпалася була?
— Охох, — ледве чутно трясе плечима він.
— Тобі погано, — я отак його по голівці, а він і навіть не опірається. — Може, пивка? У мене там за зеленню...
— Охох, — плаче він.
— Погано? — питаюся. — Може. горілочки?
Бо вже перелякалася
— Ні, — шепоче злякано.
— Шо таке? — не зрозуміла я.
— Бо я вже не п’ю. Все!
Я оніміла.
Так що аж кажу:
— Може, хочеш, я друзів покличу?
Тут він вхопився за спину, бризнув сльозами, рвучко підняв голову, потім рвучко очі з ротом і сказав одним лише голосом:
— Нема в мене друзів... Нема!!
Пфуй
...Часто можна було побачити по ярмарках непоказного такого чоловічка з фотоапаратом, який то грав у карти зо циганами, то братався з бурсаками, а то й просто пив горілку з дембілями...
Хто ж про це міг знать, шо цариця, жона Миколи ІІ, була за національністю не патріотка?
— Ти, Міккі, єсть маєшь чюти голос предків, германо-німецького коріння, — зо дня в день довбехала вона чоловіка.
— Я їх чую й без тебе, російські корені свого діда-пра-діда.
— Пфуй, нє кажі мені мужіцькі слова — счо ті знаєшь єсть про сьвою ґєніалоґію?
— Я знаю все, я росіянин, я російський цар.
— Пфуй ти, а не російській цар!
І нагадала, що Рюриковичі, від яких іде рід Романових, ріднокревні від Зіґфрідовичів-Германаріховичів.
— Але моя прабабка Наришкіна... — почав був цар, але його увірвали:
— Наришька єсть татаро-монголка, і вь тобі тілько російської крові, скілько її татарської, понімаль?
Микола ІІ знесилено підвівся з трону, одклав євангеліє й булаву:
— Кажи прямо, чого ти хочеш?
— Прямо говоріль: віддай Росію фатерлянду! Нам, арійцям, дужє потрібний єсть жіттєвий простір нах остен.
Микола мало корону не впустив; він давно вже спостерігав маневри своєї благовірної, серце підказувало йому од самісінької першої шлюбної ночі негаразд, але щоби отак одразу довідатися всю правду про кохану жінку — вона мало не роздавила його.
— Ну, то єсть оддаєш? — очі ненаситно свердлили його, намагаючись пробуравити душу.
— Ти ж на іконі присягалась... — зринув болючий стогін. — Як же ти могла... Як же ти можеш?
— На вашіх дикунських іконах? Ти б хочь глянуф, якь гідко вони помальовані єсть, жлобота репана, а не ікони, пфуй. Такь, я прісягалась, але лише во ім’я вищої раси. Ра-сія — не раса, Расія це пфуй. Росія — не Русь, Росія — татаро-мордовія. В Германії більше слов’янського, ніж в ній. Чі знаєшь ти, щьо споконвіку Германія жіве на слов’янськіх землях, навіт століця Берлін — це слов’янське слово, оз-начачє логово — берліг? Архіольогічєскі там вікопуєть-ся ліше давньослов’янській протоматєріал, ти ето зналь? І так будє завьжьді — фатерлянд житиме на сльовянськіх кісткахь!..
Приголомшено дивився Микола в ці наймиліші колись для нього губоньки або очі, а тепер чужі-чужі, і з жахом думав про те, як то тепер далі житоньки вкупонці, коли поміж них пролягла така страшна й проста правда...
Але знайшов силу:
— Як же я... віддам вам Росію?
— А дужє просто: мі почьнем вайну, а ті її єсть проіграль.
Наче могутнім вихором зірвало Миколу з трону, він вискочив і зачинився у фотолабораторії, де мав єдину в житті втіху, друкувати світлини — місці, де він міг повністю усамітнитися; ніяка зловісна дружина не мала права увійти туди, бо могла засвітити фотопапір.
Там же він довідався про страшну війну на кордоні своєї імперії — це коли йому піднесли плівки, а проявивши фотовідбитки, він із жахом побачив страхіття західного фронту. Коли ж узрів на фотках Брусилівський прорив, коли довідався про перше приєднання Західної України та Західної Білорусії, то вперше вийшов на люди.