Не було серед них лише любої дружиноньки — вона, як фурія, моталася фронтами та тилами, міняючи їх місцями аж доти, доки остаточно переплутала всю стратегію, віддаючи від імені трону накази генералітетові один безглуздіший за інший, і провалила кампанію...
А як поверталася до палацу, чи міг він, Микола, увійти в її алькови? Де там, вона зачинялася тепер там із Распу-тіним, диким секс-сектантом, мотивуючи це тим, що той лікує її од гемофілії (спадкового хворобливого розрідження крові) під час менструацій.
— Ти казаль, — кидала вона імператорові, — сьчо єсть ті руський мужик, пфуй ти, а не руський мужик, я бі тобі по-казаль руський мужик, — реготалася вона, трясучи знімком Распутіна.
І він знову і знову замикався у фотолабораторії і в собі, його гнітило те, що він не може отак просто вийти з палацу й пофотографувати життя імперії, — адже що подумає народ, не кажучи вже про вельмож, коли побачить царя, яко простого, із фотоапаратиком на вулиці?
Війна програвалася. Чорні круки зліталися над імперією, каркаючи їй на зле. Микола відчував, ще мить — і країну проковтне біснуватий фатерлянд, — та нічого вже вподіяти не міг. А тут ще й нове лихо — діти! Всіх їх навічно причарував до себе оглашенний чернець Разпустін, вони не злазять з його колін, дивляться йому в рот, слухаючи бозна які байки — хто б у таке повірив... Особливо мо-лодшенький, спадкоємець престолу — так той найбільше зазнав упливу гіпнозу; рідні діти вже не визнають його, Миколу, яко батька, а весь час бавляться з цим, як його...
— ...з Разпростітутіним! — зривалося в Миколи ненависне прізвище. — Віддати країну ненависним Ґабсбурґерам? Нізащо! Ненавиджу, — шепотів він, — а цікаво, кого ж вони тоді посадять тут на царя? Та того самого Гришку за заслуги, кого ж іще!
План визрів несподівано: якось Микола ІІ побачив на свіжопроявлених світлинах якихось нових дивних рішучих людей у картузах та шкірянках. І збагнув, що це ті, в кого ніяка цариця не вирве Росію і, хоч вони стискатимуть Батьківщину сталевими кліщами репресій, але вбережуть її од германського поглинання!..
І він вирішив діяти, щоб урятувати Батьківщину — насамперед наблизив до себе всесвітньо відому балерину Ксешинську:
— Ксюшо, ви спілкуєтеся з найрізноманітнішими людьми, ось вам мій натільний хрест і угода, підписана мною кров’ю особисто — передайте її лєнінцям!..
— Хто ще про це знає? — запитала велика танцівниця.
— Ніхто.
Тут Микола сказав неправду, — але ж не міг він розголосити таїну сповіді, яку щойно здійснив перед преподобним Никоном Московського патріархату...
Розрахунок виявився вдалий, розлютована цариця влетіла без дозволу в фотолабораторію:
— Як ти посмів отрєкалься од трону?
— А отак: не буде вам, німвакам, моєї Росії! Кому хоч оддам її, лише не вам!
— Нє понімальт! Чьому не нам?
— Бо ви такі люди, що навіть за обідом, за столом — пердите! Хіба ж ви люди? — гірко скривився він.
І віддав Росію більшовикам. Але за однієї таємної угоди, про яку досі не знав ніхто.
...Ніхто не побачив, як із таємної фотолабораторії вислизнув непоказний на перший погляд чоловічок зі щойно поголеною бородою. Перевбраний він був у просту кухваєчку та кирзові чобітки, на плечі тримав штатива з фотоапаратом.
А потім іще довгий час з усіх районів Росії в різних газетах з’являлися фотографії, які дивували читачів своєю незвичною зворушливістю.
Post Scriptum:
Доценти університету Кітадзато пани Тацуо Нагао та Ташуо Оказакі, здійснивши 2001 року повторний аналіз ДНК-решток розстріляної царської родини, дійшли висновку, що кісток царя Миколи ІІ серед них нема; тести не збігаються за всіма головними п’ятьма показниками. Що, власне, лише підтвердило сумніви Московської патріархії, очолюваної колись преподобним Никоном, душпастирем трагічного царя...
...ГРЯЗЬ МОСКВИ
Як його стати царем, коли Москви ще на світі нема? Бо Москва мусить бути лише в Москві, а не деінде. Це питання дуже мучило його, Андрія Бухолюбського. От він приїздить до Києва, до таточка свого Юрія Довгорукого, й бачить, що місто Київ — це не Москва, бо він столиця князівства, а не царства. Дуже це синочка обурило:
— Ну й татусь, заснував уже Москву, справу зроблено, так ні — однак здуру переіменував її на Довгоруково!..
Це сприймалося негарно, бо викривало майбутню дов-го-руку політику її, а це могло зашкодити міжнародним відносинам. Тоді синок робить хитрий крок — тихцем краде татову ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері й тікає на північ, перейменовуючи Довгорукове назад на Москву. Але татусь його наздогнав, натовк у диню, ікону забрав, а Москву знову в себе перейменував.