Но і американці, відімо, дивилися це з тілівізоря, взнали і дуже всполошилися. Так, що їхній білий дом став де-білим. І давай швидесенько споряджати астронавтів у політ на Місяць. І все в них для цього є: і оберемок ракет болії мощного тіпа аж «Фау-3» є, і астронавти є. Мало того, вони викрали в нас усі разщоти, зроблені Шаґрій-Кондратюком, тім болі, що вони ще тоді були не охранялися. Ну кому прийде в голову охранять научну фантастіку? Який Місяць? Коли в нас тоді самальоти ледве над Кобиляками літали й чудом не падали, це було в 1925 году, коли Кондра-тюк-Шаґрій вийшов із першої своєї в ЧеКа одсидки, що з переляку воплотив свої викладки про польоти на Місяць у брошурці, собствинолічно видрукованої за лічні гроші, зароботані на зоні. Так що американці все мають. Но не мають вони палива ні грами. Бо це тобі не німецькі бомби з Портсдама на Лондон кидать при поміщі «фау-патро-нів», а великий Космос.
І от тоді Америка йде на нелюдський крок, вона тоді давай щосили своїми каналами дєлать у СРСР дворцовий переворот — щоби, скориставшися неразбіріхою во Кримлі, взять і внідрять туди свого агента по імені Поплавський. Прохання не плутати з нашим Поплавським, який є горний орьол Інститута культури. А болії страшний, — бо він внідряється сікрітарьом ЦиКа в відділ озброєння СРСР...
Розповідає Сергій Корольов:
— Він мені з першої нашої зустрічі дуже не сподобався. Так і суне свого носа туди-сюди. Так і розпитує про та-ке-сяке, що я про всяк випадок купив газету почав перед кожною зустріччю з їм просто брать закривать свого робочого стола нею. Отак розгорну, наче читаю її, й накрию — щоби документи, які там розкладені в суворому робочому порядку для зручності, не міг ніхто сторонній побачить. Й уся Америка жде, ракета їхня стоїть на старті, Фон Браун чекає, касманавти всірьодки не дождуться, а діло не рухається з місця. І от знову і знову цей Поплав-ський приїздить із ЦиКа в Байконур із провєркою і починає носа свого довго туди совати. І бачить ним на столі в мене закриту газетку.
«Ой, та це ж свіжа «Правда», ой, інтересно, а що в ній нового», — починає говорити так і тягнути її зо стола, наче так собі подивицьця.
Я б’я його по пальцях, хапаю його за руку, но він встиг воврімя одсунути ізданіє й побачити там кутик, здавалося б, простої папірчини — але то був аркуш зі складною формулую на триста підісят знаків тіко в одному рядку, з яких складалося наше сикретне пальне. І побачив він тільки кінець її С3Н5, тобто чотири які хімічні знаки — але передавши й це в ЦРУ, він завдав страшного удару. Бо там, застосувавши нововигадані для цього комп’ютері, за останньою ланкою легко відновили й усі недостающі двісті сорок шість знаків формули.
І от я взнаю (хоч це й не в Харькові, а в США), що там уже потрошку гонять паливо нового тіпа й потроху заливають ув баки оберемка зв’язаних ракет «Фав-три»...
Звідкіля я це взнаю? Мене викликають в ЦиКа і ставлять там на ковьор, і починають ковиряти очі, що аме-риканьці нас, бач, випередять, якщо полетять на Місяць, а ми — ні, і що можна зробити для того, щоб ми їх і по дорозі на Місяць перегнали?
«По-перше, — нарешті кажу я їм ув очі, — реабілітіру-вать мене. Видать наконєц міні паспорт, щоб я не був на-конєц безпаспортним зеком. І міг легко і вільно ізобрітать на благо страни». «Ну, це ти загнув, — кажуть. — Опит доказує, що осуждьонні лучче трудяться, ніж вольнонайом-ні. Оно навіть у вільній страні США найкраще трудиться хто? Взятий под заключеніє аристократ фашизму Фон Браун».
І тут я починаю бачить, що розмовляє зі мною вже не Хрущов (теж українець), а нікому не відомий якийсь Брєжнєв (теж українець)! Де те колишнє, безкінечно миле лисе лице? Замість його було інше, з суворими бровами. Но я не розгубився.
«Но я людина, — кажу, — я хочу відчути себе хоч раз вільною, з’їздити на Вкраїну. Побачить рідний Житомир, рідну річку Тетерів, хоч раз рідну кручу, з якої я совершив перший в жизні свій польот...» «Отказать, — був отвєт. — Роз’їздишся ти, ага, з розгону, тут американьці вже баки на Місяць заливають. Тут нада засучать рукава й бистрінько щось дєлать для Родіни, щоб вона не позорилась».
Сказав би я їм... Хто і як позорить Родіну, коли за спиною Брєжнєва стоїть секретар політбюро ЦиКа товаріщ Поплавський і хижо шкірить до мене зуби. Да, в світі, де космічні двигуни ізобрітають Кібальчичі, сидя в камірі смертників, тут поспориш.
Так, що я вирішив на цей раз не спорить. А кажу: «Значить так, як ви мене не реабілітіруєте негайно, то Місяця вам не бачить, як своїх вух».
Бо моє терпіння стало таке маленьке вже, як клапоть лоскутика, що навіть і з нього почало вменьшацця. А вони сьміюцьця всі так мені в лице, особинно Брежнєв, особино Поплавський, який і каже: «І ти, лагерная пиль, нам будеш условія ставить? Ти, нічтожество, що ти можеш про-тівопоставить нашій мощі? Шо ти, козяточка, можеш, аби ми не примусили тебе силой служить нам всім і не домогтися нужного результата?»