Троє сиділи мовчки. Леб’є крадькома зиркнув на Харрі.
— Запитай, чи не бачив хто машину Вайта, — сказав Харрі.
— «Браво», прийом. Говорить Леб’є. Чи бачив хто чорний «Хольден»?
— Negative.[97]
Водкінс схопився і, стиха лаючись, заходив по кімнаті. Харрі, що весь час сидів навпочіпки, раптом відчув, як у нього засмоктало під ложечкою.
Рація знову затріскотіла:
— «Чарлі», я «Браво», прийом.
Леб’є натиснув на кнопку гучного зв’язку.
— «Браво», я «Чарлі», слухаю, прийом.
— Говорить Штольц. Сумочку з передавачем знайшли в Ґрін-парку. Дівчини немає.
— Сумочка? — перепитав Харрі. — А хіба передавач не на ній?
Водкінс засмикався:
— Напевно, забув сказати, але ми обговорювали, що буде, якщо він стане її обіймати… е-е, торкати і… ну ти розумієш. Словом, доторкнеться до неї. Міс Енквіст погодилася, що буде надійніше помістити передавач у сумочку.
Харрі вже надяг куртку.
— Куди ти? — запитав Водкінс.
— Він її чекав, — сказав Харрі. — Можливо, йшов за нею від «Олбері». Вона навіть скрикнути не встигла. Думаю, він скористався хусткою з ефіром. Як з Отто Рехтнаґелем.
— Посеред вулиці? — поморщився Леб’є.
— Ні. У парку. Я йду туди. У мене там є знайомі.
Джозеф без упину кліпав очима. Він був такий п’яний, що Харрі хотілося завити від безсилля.
— Я вирішив, що вони обнімаються, Харрі.
— Я це чую в четвертий раз, Джозефе. Який він на вигляд? Куди вони пішли? У нього була машина?
— Ми з Міккою бачили, як він тягнув її через парк. І вирішили, що вона ще п’яніша за нас. Думаю, Мікка їй навіть позаздрив. Хі-хі. А ось і сам Мікка. Він з Фінляндії.
Мікка, що явно перебрав, лежав на сусідній лавці.
— Дивися на мене, Джозефе. Не моргай! Я повинен її знайти. Розумієш? Той тип — убивця.
— Я стараюся, Харрі. Правда, стараюся. Чорт, я справді хочу тобі допомогти.
Джозеф заплющив очі й від жалості до себе приклав долоню до лоба.
— У цьому парку темно, як у ямі. Я погано розгледів. Здається, він був здоровенний.
— Товстий? Високий? Світлий? Темний? Кульгавий? Бородатий? В окулярах? У капелюсі?
У відповідь Джозеф закотив очі:
— Do уа have a fig, mate? Makes mе kinda think better, уa know.[98]
Та всі сигарети світу не могли зараз вигнати з голови Джозефа хмільний туман. Віддавши йому всю пачку, Харрі велів йому розпитати Мікку, коли той прокинеться. Не надто, щоправда, на це сподіваючись.
До квартири Бірґіти Харрі повернувся о другій годині ночі. Леб’є, все ще в навушниках, співчутливо поглянув на нього:
— Gave it a burl, did уа? No good, ay?[99]
Харрі не зрозумів жодного слова, але ствердно кивнув:
— No good,[100] — і повалився в крісло.
— А в дільниці що? — продовжував Леб’є.
Харрі пошукав був у кишені сигарети, але згадав, що віддав їх Джозефу.
— Бедлам. Водкінс зовсім з котушок злетів. Зараз мало не по всьому Сіднею, як безголові курки, носяться машини з сиренами. Про Вайта відомо тільки, що він із самого ранку вирушив з Німбіна до Сіднея. Відтоді його ніхто не бачив.
Він стрельнув сигарету в Леб’є. Вони мовчки закурили.
— Йди додому, поспи зо дві години, Сергію. Я залишуся тут на ніч, на випадок якщо Бірґіта з’явиться. Не вимикай рацію, я стежитиму.
— Я теж можу тут залишитися на ніч, Харрі.
Харрі похитав головою:
— Йди додому. У разі потреби я тобі потелефоную і розбуджу.
Леб’є надів на голомозу голову бейсболку з емблемою команди «Ведмедів». Біля дверей він обернувся:
— Ми знайдемо її, Харрі. Я відчуваю. So hang in there, mate.[101]
Харрі поглянув на Леб’є. Цікаво, сам він у це вірить?
Залишившись сам, Харрі відчинив вікно і поглянув на дахи будинків. Стало прохолодніше, але повітря було тепле як і раніше ї пахло містом, людьми та їжею з усіх кінців світу. Чудова ніч в одному з чудових міст планети. Він поглянув на зоряне небо. Безодня миготливих вогників, які здаються живими, якщо довго на них дивишся. Марна краса.
Він обережно спробував розібратися у своїх відчуттях. Обережно, адже боявся поринути в них відразу. Тільки не зараз. Спочатку приємні спогади. Трохи. Він не знав, зроблять вони його сильнішим чи слабшим. Обличчя Бірґіти в його долонях. Її сміх. Спогади завдавали болю. Краще триматися від них подалі. Але він занурювався в них усе глибше, щоб відчути їхню силу.
Йому раптом здалося, ніби він у підводному човні на самому дні глибокого моря відчаю і безвиході. Море натискало і хотіло прорватися всередину. Корпус уже тріщав по швах, але Харрі сподівався, що він витримає. Справді, він же недаремно вчився контролювати свої відчуття. Він подумав про душі, які, коли вмирає тіло, перетворюються на зірки, але не поспішав шукати її на небі.