Водкінс похитав головою:
— Не хотів цього казати, Ховлі, та боюся, твоє ставлення до викраденої заважає тобі зараз мислити тверезо. Давай зробимо так, як сказав я.
Промені вечірнього сонця пронизували дерева на Вікторія-стрит. На бильці сусідньої лавки сидів птах кукабурра і прочищав горло перед вечірнім концертом.
— Ти, напевно, міркуєш, дивно, як це люди можуть сьогодні ходити й посміхатися, — говорив Джозеф. — Що от вони повертаються з пляжу, із зоопарку або від бабусі у Воллонґонзі і думають лише про недільну вечерю в колі сім’ї. Ти, мабуть, сприймаєш як особисту образу те, що в листі виграє сонце, коли тобі хочеться бачити світ у руїнах і сльозах. Харрі, друже мій, що я можу тобі сказати? Ти помиляєшся. Недільний обід чекає, і так і має бути.
Харрі мружив очі на сонці.
— Може, вона хоче їсти, може, їй боляче. Але найгірше — думати, як їй, мабуть, страшно.
— Якщо вона це витримає, то стане хорошою дружиною. — Джозеф свиснув кукабуррі.
Харрі запитально подивився на нього. Джозеф стверджував, що неділя в нього вихідний, і зараз був тверезий.
— Раніше в аборигенів, перш ніж вийти заміж, жінка повинна була витримати три випробування, — пояснив Джозеф. — Перше — терпіти голод. Два дні вона повинна була пробути на полюванні або в дорозі без їжі. Потім її відразу ж садовили перед вогнищем, на якому смажилося соковите м’ясо кенгуру або ще що-небудь смачне. Треба було стриматися і не накидатися на їжу, а поїсти трохи, щоб і іншим залишилося.
— Коли я ріс, у нас теж було заведено щось подібне, — зауважив Харрі. — Називалося столовим етикетом. Але мені здається, зараз такого немає.
— Друге випробування — терпіти біль. — Джозеф жваво жестикулював. — Молодій жінці голками проколювали ніс, щоки й подекуди тіло.
— І що з того? Зараз дівчина за це ще й платить, — сказав Харрі.
— Помовч. А коли згасало вогнище, на вугілля клали гілля, і вона на нього лягала. Та найскладніше випробування — третє.
— Страх?
— You bet.[106] Після заходу сонця плем’я збиралося навколо багаття, і старійшини розповідали молодій жінці жахливі історії про примар і мульдарпе — диявола дияволів. Волосся від них ставало дибом, бодай від деяких. Потім її відправляли спати в безлюдне місце або до могил предків. А під покровом ночі старійшини підкрадалися до неї, вимазавши обличчя білою глиною і надівши дерев’яні маски.
— Як на мене, це вже занадто.
— …і дуже голосно кричали. Вибач, Харрі, але слухати ти не вмієш.
Вигляд у Джозефа був знервований.
Харрі потер лоба.
— Знаю, — сказав він після паузи. — Пробач, Джозефе. Я прийшов сюди, тільки щоб подумати вголос і подивитися, чи не залишив він слідів, за якими я міг би її знайти. Але здається, мені знову не пощастило, а ти — єдиний, з ким я можу бути відвертим. Тобі, напевно, здається, що я цинічний, бездушний мерзотник.
— Мені здається, ти думаєш, ніби повинен битися з цілим світом, — відповів Джозеф. — Але якщо весь час тримати стійку, руки надто втомляться, ще до бійки.
Харрі силувано посміхнувся:
— Ти впевнений, що в тебе не було старшого брата?
Джозеф засміявся:
— Я казав, що в моєї матері вже нічого не запитаєш, але думаю, якби був, вона б мені сказала.
— Просто ти розмовляєш зовсім як він. Ніби ви брати.
— Ти вже це казав, Харрі. Може, тобі треба поспати?
Коли Харрі увійшов до готелю «Спрінґфілд-Лодж», у Джо на виду засяяла посмішка:
— Гарний вечір, містере Ховлі, чи не так? До речі, ви маєте чудовий вигляд. А в мене для вас посилка. — Він дістав сірий згорток з чорними літерами: «Харрі Ховлі».
— Від кого? — здивувався Харрі.
— Не знаю. Її привіз таксист зо дві години тому.
Увійшовши до номера, Харрі поклав згорток на ліжко і, розгорнувши його, побачив коробку. Він уже здогадувався, від кого ця посилка, а вміст коробки розвіяв останні сумніви: шість пластикових трубок з білими наклейками. На одній з них Харрі прочитав дату вбивства Інґер Холтер і напис: «pubic hair».[107] Неважко було здогадатися, що в інших — кров, волосинки, часточки шкіри тощо.
За півгодини Харрі прокинувся від телефонного дзвінка.
— Маєш посилочку, Харрі? Я подумав, тобі захочеться дістати її скоріше.
— Тувумба.
— До ваших послуг. Хе-хе.
— Авжеж, одержав. Отже, Інґер Холтер. Я допитливий, Тувумбо. Як ти її вбив?
— Нічого цікавого, — відповів Тувумба. — Дуже навіть просто. Пізно ввечері, коли я був у подружки, зателефонувала вона.