Опинившись по той бік огорожі, він зрозумів, що сильно подряпався: червона доріжка крові тяглася за ним по траві, щебінці і сходинках вежі. Навколо не було ні душі, Харрі горілиць і почав дивитися в небо, слухаючи, як кров скрапує на край басейну, далеко внизу. А далеко вгорі, біля сонця, він помітив зелену фігурку. Вона кружляла. Він подивився з-під руки й виразно побачив її, прекрасну і майже прозору.
Вночі він прокидався — один раз, від гучного звуку, схожого на постріл. Він лежав і слухав, як іде дощ і гудуть вулиці Кінґз-Крос, а потім знову заснув. І решту ночі весь час бачив уві сні Кристину. Тільки іноді в неї було руде волосся і говорила вона шведською.
20
Комп’ютер, Дамська затока і як на ділі працює мобільний телефон
Дев'ята година.
Леб’є вперся лобом у двері, заплющив очі. Поруч чекали його вказівок двоє поліцейських у чорних бронежилетах зі зброєю напоготів. Позаду на сходах стояли Водкінс, Юн і Харрі.
— Все. — Леб’є обережно витягнув відмичку із замкової шпари.
— І пам’ятайте: якщо квартира порожня — нічого не чіпати! — шепнув Водкінс.
Ставши збоку, Леб’є відчинив двері, і поліцейські увійшли, тримаючи пістолети обома руками.
— Упевнені, що там немає сигналізації? — пошепки запитав Харрі.
— Ми перевірили всі міські охоронні служби — на цю квартиру нічого не зареєстровано, — відповів Водкінс.
— Цитьте! Що це за звук? — нашорошив вуха Юн.
Але інші нічого не почули.
— Ось тобі й годинникова бомба, — сухо сказав Водкінс.
Один з поліцейських з’явився знову:
— Чисто.
Всі полегшено зітхнули. Леб’є спробував увімкнути світло в коридорі, але вимикач не працював.
— Забавно. — Він спробував вимикач і в маленькій, проте чепурній вітальні — безрезультатно. — Пробка, напевно.
— Начхати, — відмахнувся Водкінс. — Для обшуку світла більш ніж достатньо. Харрі, береш кухню. Леб’є — ванну. Юн?
Юн підійшов до письмового столу біля вікна у вітальні, де стояв комп’ютер.
— У мене таке відчуття… — спроквола сказав він. — Леб’є, візьми-но ліхтарик, перевір пробки в коридорі.
Леб’є пішов. Невдовзі в коридорі загорілося світло, а комп’ютер увімкнувся.
— Трясця! — сказав Леб’є, повертаючись до кімнати. — На пробку було намотано дріт. Довелося його зняти. Але я прослідкував, куди він веде, — до дверей.
— Замок же електронний? Пробка була сполучена із замком так, щоб, коли двері відчиняться, вимкнулася електрика. А звук був від комп’ютера, що вимикався. — Юн натиснув на якусь клавішу. — На цій машині стоїть «Rapid resume»,[109] тож ми зможемо побачити програми, що працювали у момент вимкнення.
На екрані з’явилося синє зображення Землі, з колонок пролунало веселе вітання.
— Я й не подумав! — вигукнув Юн. — Хитрий диявол! Бачите? — Він показав значок на екрані.
— Юне, благаю, давай зараз не гаяти на це час, — сказав Водкінс.
— Сер, дозвольте на секундочку ваш мобільний? — попросив маленький китаєць і, не чекаючи відповіді, вихопив «Нокію» Водкінса. — Який тут домашній номер?
Харрі прочитав уголос напис на телефоні біля комп’ютера, Юн швидко набрав номер. Разом з дзвінком почувся писк у колонках, і значок розвернувся на весь екран.
— Тсс, — сказав Юн.
За кілька секунд почувся короткий гудок, і Юн натиснув на скидання.
Водкінс спохмурнів:
— На Бога, Юне, що ти робиш?
— Боюся, сер, що Тувумба все-таки поставив сигналізацію. І вона спрацювала.
— Поясни! — Чаша терпіння Водкінса почала переповнюватися.
— Бачите, активізувалася програма. Це звичайна програма-автовідповідач, через модем сполучена з телефоном. Перш ніж піти, Тувумба начитує в мікрофон вітання. І коли йому телефонують, спочатку лунає це вітання, а потім — гудок. Після цього можна начитати повідомлення просто на комп’ютер.
— Юне, я знаю, що таке автовідповідач. Що далі?
— Сер, коли я зараз телефонував, ви чули вітання?
— Ні…
— Бо воно не було збережене.
Водкінс нарешті додумався.
— Тобто, коли струму не стало, комп’ютер вимкнувся і запис пропав.
— Саме так, сер. — Інколи у Юна траплялися дивні реакції: зараз, наприклад, він розплився в усмішці. — Це і є сигналізація, сер.
Харрі посміхатися не хотілося:
— Виходить, варто Тувумбі тільки зателефонувати і не почути запис, як він зрозуміє, що хтось у нього побував. І здогадається, що «хтось» — це ми.