— Перевірка! — крикнув Джозеф на вухо.
— Готовий! — крикнув Харрі у відповідь і побачив, як пілот підняв догори великий палець. — Ходімо! — Він знову подивився на Джозефа.
Той білозубо посміхався з-під шолома й окулярів. Харрі змістив центр тяжіння і підняв праву руку.
— Горизонт! Угору! Вниз! Пішов!
Він був у повітрі. Літак і далі летів уперед, і Харрі здалося, що їх із Джозефом здуло. Краєчком ока він побачив, як літак повернувся, і раптом зрозумів, що це він сам обернувся. Поглянув на горизонт, де планета завертала, а небо поступово синіло, доки не переходило у блакитний Тихий океан, яким приплив колись капітан Кук.
Джозеф штовхнув його, і Харрі постарався прийняти правильне положення. Перевірив альтиметр. 9000 футів. Боже, у них море часу! Він почав перекидатися в повітрі, махаючи руками. Він був Суперменом, трясця його мамі!
На сході перед ним були Блакитні гори, що дістали свою назву через евкаліпти, чиї голубуваті випари помітні здалека. Так сказав Джозеф. А ще він сказав: за цими горами те, що його предки-кочівники називали домом. Безкраї сухі рівнини, з яких в основному й складається цей континент. Немилосердне горно, у якому, здавалося б, зовсім неможливо вижити, — а предки Джозефа виживали тисячоліттями, доки не прийшли білі.
Харрі подивився на землю. Такий мирний і закинутий краєвид, така тиха й мила планета. На альтиметрі — 7000 футів. Джозеф відпустив його, як і домовлялися. Серйозне порушення з боку інструктора, а хіба те, що вони взагалі самовільно прилетіли сюди, не. так само очевидне порушення. Харрі побачив, як Джозеф, який летів зліва, притиснув руки до боків і навдивовижу швидко понісся вниз.
Харрі залишився сам. Як завжди в таких випадках. Так багато що встигаєш помітити у вільному польоті, за шість тисяч футів над землею.
Кристина зробила свій вибір у готельному номері одного непогідного ранку, в понеділок. Може, вона прокинулася, змучена цим новим днем ще до його початку. Харрі не знав, що вона тоді думала. Душа людини — темний, непроглядний ліс, і стежку в ньому вибираєш сам.
5000 футів.
Може, вона обрала правильну? Порожня склянка і порожня упаковка від пігулок. Отже, принаймні вона не сумнівалася. Колись усе це мусило скінчитися. Колись мусить. Звісно, потреба покинути цей світ якимсь певним чином — це гординя, слабкість, доступна не кожному.
4500 футів.
Слабкість інших — жити. Просто й щасливо. Авжеж, звісно, не так то просто й щасливо, напевно, — але все це зараз унизу, до цього далеко. Якщо бути точним — чотири тисячі футів. Він стиснув помаранчеве кільце на правому боці, упевненим рухом висмикнув шнур і почав відлік:
— П’ятсот один, п’ятсот два…
