— Але, схоже, з часом справи пішли на краще, — Харрі кивнув у бік зелених верховин. Від спекоти в нього по шкірі стікали цівочки поту.
— У британців — так. — Ендрю сплюнув з обриву. Вони провели поглядом шлях жирного плювка, поки той пропав з очей. — Їй пощастило, що до моменту падіння вона вже була мертва, — сказав він. — Поки тіло падало, вдаряючись об скелі, каміння виривало з нього шматки.
— Скільки часу вона була мертва, коли її знайшли?
Ендрю поморщився:
— Судмедексперт установив, що 48 годин. Але він…
З його жесту Харрі зрозумів, що лікар любить випити.
— До того ж ти не довіряєш круглим цифрам?
— Тіло знайшли у п’ятницю ранком, тому можна припустити, що смерть настала вночі проти середи.
— Свідки є?
— Як бачиш, машини можна ставити там, унизу. Вночі це місце не освітлене і людей тут практично не буває. Досі свідків не знайшлося, і не думаю, що вони взагалі з’являться.
— І що ж нам робити?
— Ми зробимо, як мені сказав шеф: підемо в ресторан і будемо витрачати державні гроші. Як-не-як, ти зараз найвищий представник норвезької поліції в радіусі двох тисяч кілометрів. Щонайменше.
Ендрю і Харрі сіли за столик, накритий білою скатертиною. Рибний ресторан «Дойлз» стояв на березі Вотсонс-Бей, від моря його відділяла лише вузенька смужка пляжу.
— Ну, то як тобі? — поцікавився Ендрю.
— Як у глянсовому журналі.
Перед ними на пляжі хлопчик і дівчинка ліпили з піску замок. За ними простягалося блакитне море, вдалині височіли величні зелені гори і хмарочоси Сіднея.
Харрі замовив ескалопи і тасманійську форель, Ендрю — австралійську камбалу, про яку Харрі ніколи раніше не чув, і пляшку шардоне, «звичайно, не підходяще для подібного випадку, зате білого на колір, приємного на смак і прийнятного за ціною». Він дуже здивувався, коли Харрі заявив, що не п’є.
— Ти що, квакер? — запитав він.
— Ну що ти! — відкинув його припущення Харрі.
Ресторан «Дойлз», приклад давнього родинного бізнесу, за словами Ендрю, вважався одним з кращих у Сіднеї. Наразі відвідувачів у ресторані було багато, чим Харрі спробував пояснити те, що їх довго не обслуговують.
— Тутешні офіціанти схожі на планету Плутон, — нервово зауважив Ендрю. — Рухаються по периферії, з’являються раз на двадцять років і зовсім не помітні неозброєним оком.
Харрі не зміг видушити з себе ні краплі жовчі у відповідь і просто відкинувся на спинку стільця.
— Принаймні, тут смачно годують, — визнав він. — Ти тому так вирядився?
— І так, і ні. Як бачиш, відвідувачі тут не при параді. Але я зарікся приходити в подібні місця у футболці і джинсах. Костюм — хоч якась компенсація.
— Не зрозумів.
Ендрю поглянув на напарника.
— У аборигенів не такий вже високий статус, як ти і сам помітив. Уже перші прибулі сюди британці писали, що місцеве населення ласе до спиртного, — сказав він.
Харрі з цікавістю слухав.
— Вважалося, що це у нас у крові. «Вони тільки й можуть, що дмухати у довгі дерев’яні рурки, які називають діджериду, зчиняючи страшенний ґвалт», — писав один з них. Тут хваляться, що в Австралії вдалося інтегрувати кілька культур і створити облаштоване суспільство. Але для кого воно облаштоване? Все лихо або все щастя — з якого боку поглянути — в тому, що місцеве населення вже не беруть до уваги.
Аборигени практично не беруть участі у суспільному житті Австралії, крім хіба що політичних питань, що безпосередньо зачіпають інтереси корінного населення та його культури. Австралійці охоче прикрашають свої будинки витворами тубільного мистецтва. А самих тубільців найчастіше можна надибати у списках нестатечних, самовбивць і ув’язнених. І Австралії у чорношкірого в 26 разів більше шансів опинитися у в’язниці, ніж у білого. Поміркуй над цим, Харрі Ховлі.
Ендрю допив вино, а Харрі став міркувати над цим. І над тим, що за свої тридцять два роки він жодного разу не їв смачнішої риби.